Не спішать діти до Маріїної хати. Їм легше зателефонувати і сказати: «У мене все гаразд. Не переживайте». Так легко і так просто. Раніше вона ще жила тим, що передавала передачі. Щось варила дітям, пекла, складала у сумки, везла на візочку до автобуса. А тепер з надією чекає суботи, може хтось приїде

Марія і сама не розуміє, як так сталося, що на старість вона залишилася самотньою. Адже і заміж вийшла і в свій час діточок народила… То чому ж все частіше материнське серце обпікає самотність…

Марія ніколи не сподівалася, що може на старість залишитися одинокою. Її життя складалося якось легко і просто, безтурботно і сонячно. Вона була успішною ученицею, згодом студенткою. У неї були чудові батьки, яких вона дуже любила. Під їхньою опікою їй було затишно. Жили вони скромно. Вона ніколи не переймалася тим, що у неї не було такого одягу, як в однокласниць, достатку в оселі, гарного будинку. Їй було тепло від батьківської любові, турботи, розуміння, ласки. Це були найдорожчі люди у її житті. За матеріалами.

Та час біжить невмолимо. Вона виросла, знайшла свою долю, роботу до душі. Усім серцем відчувала, що батьки — проти її вибору, і якби вони їй заперечили — погодилася би. Але вони любили доньку, хотіли бачити щасливою. Вона їх зрозуміла запізно. Щораз більше усвідомлювала, що з чоловіком вони надто різні. Вона — довірлива, вразлива, зі щирою і ніжною душею, працьовита, добра, зичлива. Він же жив одним днем, був лінивими, щораз запевняв — «колись зробиться» і «якось буде». Отак із тим «якось» та «колись» вона і жила. Сама ж встигала усюди: і на роботі працювати, і вдома господарювати, і на городі поратися. Усе для діток. Щоб не голодні, щоб чистенькі, зодягнуті, взуті, здорові.

Не згледілася Марія, як її діти виросли, змужніли. Не допускала думки, що ось-ось вони полишать її і підуть своїм життям. Ні, вони ніколи не покинуть матір, самотність не замешкає в її оселі. Та неньчині рожеві мрії-надії були далекими від реальності. У Бога були свої плани. Він довірив їй своїх дітей: дав право народити, виховати, вивести в люди, а далі вже сам накреслив їм їхні долі. Вона ж не могла повірити, коли вони одне за одним випурхнули із затишної домівки. Думала, хоч найменшенький зостанеться, та де там.

У її хаті звила собі кубельце самотність. І так їй тут зручно, добре, затишно. А жінці не віриться, що це назавжди. Холодна, постійна самотина. Підступна і болюча. Чому, від чого втекли її діти, вона навіть не запитує, бо знає, що у їхній оселі спокій тривав доти, доки жили її батьки. А потім він хіба снився. Його замінили постійні непорозуміння, звинувачення, суперечки.

І у її серденько гадиною вповзла заздрість чужому щастю, недоброзичливість. Терпіла свого чоловіка лише заради дітей. Хоча він був батьком лише на папері. Не брав їх на риболовлю, не цікавився, як вчаться, лише зрідка ходив з ними до лісу по ягоди, по гриби. Усе йому треба було підгадати, але діти любили його, чекали.

А тепер вони будували своє життя. Раніше вона ще жила тим, що передавала передачі. Щось варила дітям, пекла, складала у сумки, везла на візочку до автобуса. У такі дні трохи оживала, світліла.

Тепер просто чекає суботи з надією, що хтось із найдорожчих приїде. Неділю теж любить, бо хоч до церкви піде. Колись вона ходила туди разом зі своїми діточками. Як давно то було. Тепер це лише спомин. Сьогодні діти не дуже спішать до батьківської хати. У них нема часу. Його забирає робота, телевізор, комп’ютер. Усе це замінило живе слово, спілкування з найдорожчими і найріднішими людьми.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩

Loading...