Не спішать діти до Маріїної хати. Їм легше зателефонувати і сказати: «У мене все гаразд. Не переживайте». Так легко і так просто. Раніше вона ще жила тим, що передавала передачі. Щось варила дітям, пекла, складала у сумки, везла на візочку до автобуса. А тепер з надією чекає суботи, може хтось приїде

Їм легше сказати «У мене все гаразд. Не переживайте. Живіть для себе». Так легко і так просто. Але час, що мала би прожити для себе, вона віддала дітям. Самотність… Важка туга згинає її до землі, смуток і жаль вплелися сивиною у русяві коси, скроплюють пекучими слізьми її стежки.

Чому так, Господи? Адже ти дав нам заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, які Господь, Бог твій, дає тобі!» Так говорить Закон Неба. Вона не жаліє, що так ревно віддавала себе дітям, вкладала у них свою душу, віддавала любов, турботу. Лише ніяк не може збагнути, звідки у синів така черствість. Чому донечкам так важко і обтяжливо провідувати своїх стареньких батьків. Боїться хвороб і немочі, бо хто ж їй допоможе? І нічого не може зупинити її материнський розпач.

Щовечора Марія молиться і думає — невже дітям не хочеться погладити неньчині руки, вслухатися у журливий лагідний голос, скупатися у погляді рідних очей? Міркує: скільки таких покинутих і забутих самотніх матерів, як вона, у наших містах і селах?

Та про це знає тільки Всевишній. Тож достукайся, Господи, до сердець, які забули про тих, хто дав їм життя. Хай згадають, навідуються, поки ще є час, поки не пізно…

За матеріалами Ганна ШУТУРМА.

Фото ілюстративне – Miloserdie.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩

Loading...