Коли в сільському магазині нестачу продуктів списали на зарплату Оксани, вона вирішила, що за копійки більше працювати не буде. Дітей відвела до матері, а сама зателефонувала кумі в Італію і стала збиратися на заробітки

5 років, коли Оксана працювала продавцем в магазині, дуже мріяла поїхати на заробітки в далеку Італію, де вже багато часу заробляла хороші гроші її кума, Катерина.

Катерини не було вдома місяцями, а потім вона поверталася в дорогих шубах, гарних пальто, привозила хороші гроші і всі вдома раділи. Дітям кума придбала по однокімнатній квартирі у місті, а її хата – мало не найкраща в селі.

Катерина постійно говорила, що сидіти в селі не збирається, можливо, десь на старості років, хіба, повернеться в сільську хатину, бо зараз, поки ще молода, то зрозуміла, що за кордоном люди живуть набагато краще, радіють життю і не економлять кожну копійку, тому на городі вона працювати не буде.

Оксану, на жаль, чоловік залишив десь 7 років тому ще з двома малими дітьми на руках. Він відразу одружився і кудись вони виїхали після того. Жінка достеменно не знала куди, але ні рідні, ні знайомі давно не бачили його, кажуть він почав нове життя, а про колишню сім’ю забув назавжди.

І коли одного разу в магазині вчергове списали зіпсовані продукти на заробітну плату Оксани, то вона твердо вирішила, що більше так жити не хоче. Якщо хтось поруч купається в багатстві та достатку, вона теж так хоче, адже не може бути, щоб її нічого кращого в житті не чекало, ніж простий сільський магазин.

Добре все обдумавши, Оксана ввечері пішла до мами і стала просити її, щоб вона сиділа з дітьми. Олена Петрівна, на той час, вже немолода жінка, та й не уявляла вона, як це сидіти з малими дітьми самій вдома, вони ж до школи мають ходити, ще й в молодші класи. Оксана таки довго стала вмовляти маму, говорила, що їде всього лише на короткий час, приїжджатиме дуже часто, одяг та речі сама купуватиме дітям.

Оксана поїхала, а діток відвезла до мами, добре, що та недалеко від школи жила.

Як і всі українки, які їдуть працювати в Італію, Оксана щиро вірила, що це не надовго, що вона заробить грошей і вже скоро повернеться додому багата та щаслива.

Минали місяць за місяцем, рік за роком, а вона про повернення додому назавжди навіть не думала. Олена Петрівна телефонувала, скаржилася, що їй важко, що діти сумують без мами, часто недужають. Оксана, звичайно, приїжджала додому, привозила дітям одяг, гостинці, мамі залишала гроші і їхала знову, обіцявши скоро повернутися назад і вони буду усі разом жити. Рідні вірили і чекали.

А потім Оксана зустріла Дієго. Він дарував розкішні квіти, водив у кафе, говорив, що кращої жінки ніколи й не зустрічав, що вона його доля послана небесами. Минав час, Оксана все рідше їздила в село, а мамі про чоловіка навіть не розповідала. Дієго теж нічого не знав про родину Оксани, про своїх дітей вона теж ніколи при ньому не згадувала, не хотіла, щоб відвернувся від неї.

А нещодавно Оксана дізналася, що чекає дитину. Дієго теж дуже зрадів цій новині, запропонував їй вийти заміж, щоб жити разом однією сім’єю.

Жінка хотіла спочатку розповісти про дітей, а потім засумнівалася, боялася, що Дієго відмовиться від неї. Вирішила зробити все, щоб він не дізнався нічого про її родину, вважала, що має право на своє жіноче щастя теж, не дивлячись ні на що, адже вона й так багато всього недоброго побачила в житті. Вірила, що згодом прийде час і вона обов’язково розповість, забере дітей до себе і будуть вони жити щасливою родиною. Але не зараз, трішки пізніше, поки вона зачекає.

Оксана розуміла, що чинить неправильно, але вона хотіла бути просто щасливою жінкою. Гроші мамі пересилатиме й далі, а в село приїде з дитятком, коли настане час. Це раніше вона завжди думала, що скажуть люди, а зараз навчилася жити по-іншому, навчилася жити для себе, зовсім не зважаючи на чужі слова. А далі – як життя складеться. Нехай усі зачекають.

Фото ілюстративне.


Джерело