Фаїна здогадувалась, що листи, які вона отримує від сина, пише її онук. А причина цього була несамовитою.

Фаїна неодноразово говорила, що всім треба їхати з цього селища. Тут немає жодних перспектив, особливо для дітей. Дітьми вона кликала сина та його дружину. А Андрюшу, онука, називала дитинкою. Діти були тільки «за». Звичайно, Фаїні було сум но від однієї такої думки, але ті та її звали разом із собою. Але Фаїна найбільше переймалася онуком. Адже він виріс у селі, а тепер його відвозять на Північ – за тисячу кілометрів від будинку. Але молоді поїхали. Фаїна з чоловіком довго сумували, чекали кожного дзвінка.

Внучок із радістю розповідав, що вже ходить до школи, знайшов нових друзів. Не витримала старенька цього розставання. Якось рано-вранці, коли вона стояла на кухні, стався напад, приїхала швидка, відвезла її до ліkарні. Дід, повернувшись додому, одразу зателефонував дітям, сподіваючись, що ті примчаться на доnомогу. Слухалкуку взяла жинкас ина і сказала, що чоловік на роботі, а повідомить вона про те, що сталося, коли знайде для цього час. Коли Фаїна повернулася додому, вона змогла зв’язатися із сином. Той надсилав листи, але щоразу писав у них, що не знає, коли зможе приїхати.

Бабуся зберіrала ці листи поруч на тумбочці, перечитувала щовечора. Але стан її день за днем погіршувався. Одного ранку, коли дід зайшов до кімнати, Фаїна більше не дихала: лежала на спині, притискаючи до грудей ті самі листи. Попрощатися зі старенькою приїхали онучок та невистка. Виявляється, син nомер того ж дня, коли у Фаїни стався напад. Але мама з сином не хотіли засмучувати людей похилого віку, і тому писали всі ці листи. Після всіх церемоній, коли онучок зайшов у кімнату, то побачив на тумбочці листа, на якому було написано »Андрюшеньці». »Діточко, дякую тобі за татові листи. Я багато разів йому повторювала: вчись писати так само красиво, як твій син. Не кидайте діда. Він вас любить більше за життя ».

Джерело