Коли чоловік був в стаціонарі, я щодня ходила до нього. Вдома теж ні на хвилину не залишала його, робила все, щоб в очах Івана побачити радість. А коли він залишив мене, я дізналася про заповіт

Я зараз вже зовсім самотня людина, дітей у мене немає, от просто зовсім одна. Нещодавно, на жаль, не стало моєї найріднішої людини – мого чоловіка. Поділитися своїми маленькими радощами і проблемами чи негараздами мені зараз ні з ким.

Читаю дуже часто розповіді людей про своє життя і бачу, як тут читачі підтримують зневірених людей, радять, як їм бути у непростих життєвих ситуаціях. Може, і моя історія знайде відгук в чиїсь добрій душі, якась людина дасть слушну та мудру пораду, мені саме це зараз потрібно.

Так склалося в житті, що мій чоловік був старший за мене на 15 років. Ми знали один одного давно. Я знала і Івана самого, і його дружину дуже багато років. Її не стало, на жаль. Вона, коли знала, що вже швидко прийде час і вона скоро залишить його, порадила власному чоловікові, взяти мене за дружину.

Як би ви на це не дивилися, але чоловік виконав її останню волю. Через рік Іван приїхав до мене. Все розповів, пояснив, поділився своїм смутком і зробив мені пропозицію вийти заміж за нього. До цього часу я один раз була заміжньою, але цей непростий період мого життя краще не згадувати й досі, не склалося зовсім тоді в моєму житті.

Іван, щиро кажучи, мені подобався. У свій 61 рік він добре зберігся. У нього, в той час, була своя хороша квартира. Я дала згоду на шлюб і переїхала до нього.

20 років, які ми прожили разом, – найщасливіший час мого життя, я згадую ці роки з ніжністю і смутком одночасно, шкодую, що не повернути той час назад. Чоловік приніс мені стільки хороших днів, скільки не було у мене за все попереднє життя. Але щастя не буває вічним, на жаль, і так з моїм сімейним життям склалося.

З роками Іван став себе недобре почувати, він заздалегідь склав заповіт. Все майно відписав мені. Минуло 2 місяці. Весь цей час я була поруч з ним кожну хвилину, дбала про нього, як про дитину малу. Робила все, щоб якось скрасити його життя, щоб побачити хоч якусь радість в його житті. Але, не дивлячись на мою турботу, він пішов назавжди. А потім почалося щось недобре.

Через декілька місяців, у мене на порозі з’явився син Івана і його дружина Ольга. Син сказав прямим текстом: «Тітко Олесю, давай вирішимо питання зі спадком. Ти продаєш дачу і квартиру і ділишся з нами, бо я у батька єдиний син був, якби не ти, це все належало б мені». Висловилася і його дружина Ольга: «Добре влаштувалася. Одна в трикімнатній квартирі пануєш, а син з малою дитиною і дружиною по орендованих квартирах. І син ні з чим залишився завдяки тобі, добре постаралася».

Я спробувала якось залагодити непорозуміння, все пояснити, що Іван мій чоловік, у нас з ним сім’я була, я його дружина, хоча й не мати його сина. Запитала, чому батька не відвідували стільки часу. Він, можливо, через таке ставлення до себе не включив їх в заповіт. Але це їм абсолютно нічого не говорило, скоріше навпаки. Вони сказали, що це я сама у всьому винна, бо так налаштувала Івана ще за життя.

Що робити, не знаю. Час йде. Продавати дачу і квартиру шкода. Вони мені пам’ятні дуже, це все моє майно, яке залишив чоловік, це була його воля. Але син Івана налаштований серйозно, вони не хочуть залишатися без спадку, а я не хочу непорозумінь в родині, що про мене люди скажуть. Будуть говорити, що в дитини забрала квартиру, виходить заради квартири заміж вийшла? Але ж це не правда, я не така людина, розумію, що і їм теж, напевно, щось від батька залишитися має. Я заплуталася, не знаю, як правильно вчинити зараз. Слухати їх чи ні?

Фото ілюстративне.


Джерело