Це найкращий санаторій в Україні, бабуль. Тобі сподобається, – сказав Богдан, коли клав у багажник клітчасту сумку з моїм одягом. А серце підказувало: – Оглянься, Любаво. Не побачиш ти більше хатинки, в якій минуло все твоє життя. Так і сталося. Благо, одного дня до мене приїхав внучок Дмитрик

Це найкращий санаторій в Україні, бабуль. Тобі сподобається, – сказав Богдан, коли клав у багажник клітчасту сумку з моїм одягом. А серце підказувало: – Оглянься, Любаво. Не побачиш ти більше хатинки, в якій минуло все твоє життя. Так і сталося. Благо, одного дня до мене приїхав внучок Дмитрик.

Восени Любов Степанівна провела в останню путь сестру. О-хо-хо! Адже вона молодша за неї на цілих 15 років. Хто б міг подумати, що Стефки не стане так рано. Проти долі не попреш. У Стефи залишився син, Богдан, якому виповнилося 33 роки. У нього була сім’я та синочок Дмитрик.

Для Любов Степанівни Богдан був, наче рідний син. Адже своїх дітей вона не мала. Ось і любила племінника. Жила вона у селі і коли племінник виріс, то їздив до тітки на канікули. А потім і онук приїжджав. Дмитрик, коли їхав до бабусі, весь час згадував дитинство у її будинку.

Йому подобалися її казки, пиріжки, фрукти, молоко. Поки бабуся доїла корів, Дмитрик ще спав. Поснідавши, Любов Степанівна разом із онуком пасла гусей на галявині. Все це вони робили з лозинкою. Іноді Дмитро розмахував ціпком, а гуси шипіли.

– Досить балуватися, хуліган малий!

Так казав ще дідусь, поки був на цьому світі. Бабуся посміювалася тільки. А надвечір гуси поверталися додому разом із господарями. Якщо чесно, то вони й самі знали дорогу. Багато що пам’ятав Дмитро з дитинства з бабусею Любою. Але найбільше гусей та корів.

Пізніше він виріс і почав їздити до бабусі рідше. Отримував від неї листи. У них було одне й те саме.

“Доброго дня, мої дорогі! У мене все чудово…” Потім описувала погоду, новини села, урожай. Тільки їй ніхто не відписувався і тому вона перестала писати.

Минули роки і вона написала знову. Просила Дмитра приїхати, щоби заповісти свій будинок.

Богдан приїхав у село і повідомив, що має намір зробити у будиночку ремонт. А на цей період відправити бабусю в пансіонат, щоби відпочила.

Вона зібрала речі. І виїхали. При виході з авто Любов Степанівна помітила співробітницю пансіонату, яка її зустрічала. Богдан розпрощався і сів у автівку.

– Не хвилюйтесь, у нас добре.

– Звісно, доню! Звісно!

Вона навіть не озиралася – серце відчувало, що Богдан більше не приїде. Дмитро тоді пішов у армію. По поверненні тато сам повідав йому про будівництво нового будинку, а коли Дмитро зрозумів, у чому справа і де баба Люба, то сказав, що в нього більше немає батька.

– Та це все для тебе! – розлютився батько.

– Дякую! Я сподіваюся, що мої діти з тобою зроблять так само!

Він вирішив піти з батьківського дому, щоб якнайшвидше забрати бабу Любу з дому для людей похилого віку. Тому заробив трохи грошей, знайшов будинок у селищі, придбав його. А потім збудував великий та новий поруч.

Він поїхав у пансіонат. Постояв у дворі. Вийшов і пішов до головного лікаря. Той здивувався – як би там не було, а вдома все ж таки краще, ніж у пансіонаті. Дмитро побачив бабу Любу – худеньку і сиву.

– Бабусю! Я за тобою.

Любов Степанівна ледве впізнала онука та розплакалася.

– Ти впізнаєш мене?

– Звісно, ​​онучок. Дякую, що вирішив відвідати мене.

– Бабуся, я тебе відвезу додому.

– Куди? Адже вже немає дому.

– У мене є інший. Збирайся та поїхали.

Баба Люба навіть не вірила у своє щастя. Що їй збирати?

І ось вони мчать назустріч новому життю. Сонечко пригріває і бабуся прикимарила. Прокидається вона та бачить новий будинок. Поруч із воротами стоїть дружина Дмитра. Вона допомогла бабусі вийти з автівки.

– Доброго дня, мене звуть Марина, ми на вас чекали. Розташовуйтеся.

Бабуся обняла Марину. Хороша дівчина. З того часу минув рік. Онук та його дружина мають повернутися з відпустки. Вона вирішила спекти їм пиріжків. З татом Дмитро більше не бачився.

Фото ілюстративне


Джерело