Мама грюкнула дверима, назвала невдячною, і я лишилася я одна. Якщо раніше я дзвонила сестрі з братом, і ми спілкувалися, то після розмови ціїє мої дзвінки скидали, мабуть, мама розмалювала їм усе своїми кольорами. І все через татову квартиру, машуну, дачу, заощадження і бабусину нерухомість

Мама перекреслила моє щасливе дитинство, позбавила батька, зустрівши своє перше кохання. А потім заявила: «Продай усю спадщину від тата і поділи чесно!» Та розповім спочатку.

Моє дитинство поділяється на два періоди. У першому я – єдина дочка у щасливій ​​родині. Тато обожнює «своїх дівчаток». Дівчатка – це мама і я. Мама не знає ні в чому відмови, її завдання – бути красивою і щасливою. А я? Я тоді не розуміла глибини свого щастя. Все ж пізнається в порівнянні.

А порівнювати мені довелося, коли ми з мамою з трикімнатної світлої та просторої квартири переїхали до дядька Романа у гуртожиток до сусіднього міста. Спочатку мені було просто складно зрозуміти. Чому я чужого дядька мушу називати тато Роман? Чому ми не живемо вдома зі справжнім татом?

А потім настав і другий період — сумний період мого дитинства. На той час я вже знала, що дядько Роман – це перше і єдине кохання мами. Це на тата вона могла образитися по дрібниці, а новому чоловіку прощала все, навіть те, що він сидів удома не працював.

Вічне безгрошів’я, хмільні конфлікти увійшли до мого життя.

День аліментів був святом – тоді мені перепадало щось «смачне». Як я розумію, не лише мені. Мій вітчим теж завжди з нетерпінням чекав цього дня. Щоб спочатку висловити з приводу подачок «колишнього» дружини, а врешті-решт бути втішеним із цієї ж «подачі».

Мама, яка і слухати тата не хотіла про братика мені, у новому шлюбі змінила рішення, і народила не лише братика, а й сестричку. Здогадайтеся, хто був номінований на звання “моя сестра – найкраща нянька”?

Мріяла я втекти з цього «гніздечка», хоч куди, але подалі. Була там просто нянькою та додатком до грошових надходжень від батька та бабусі.

До них я і переїхала, щойно змогла сама приймати рішення. Там зітхнула з полегшенням, закінчила випускний клас і вступила на навчання. Не встигла трохи відігрітися у теплі батьківської любові та бабусі, його мами, як по черзі втратила обох.

Спочатку провели ми бабусю в останню путь. Її трикімнатна квартира була заповідана мені. Я, по суті, одна спадкоємиця у них у сім’ї.

Але за півроку знову – раптова втрата. Батька не стало. І хоча мені було вже 20 років, я неймовірно потребувала у підтримці.

Я була вдячна мамі, що вона приїхала. Відійшла у бік образа. Вона була у мене на маму не за те, що вона пішла від тата, а за те, що я зайвою стала для неї у її житті з новим чоловіком. Та й останні роки вона не дуже цікавилася моїм життям. Не привітала із закінченням школи, з вступом до університету.

Після розмови з нею, я остаточно зрозуміла – з відходом тата, я повна сирота у цьому світі. Хоча, яка розмова? Ультиматум, вимогу мені поставила мати. Не заради підтримки вона приїхала, а задля спадщини. Адже й за татом усе успадковувала я. Це не лише квартира, це машина, дача. Були ще деякі заощадження батька.

– Оскільки вас у мене троє, тобі все слід продати і розділити на трьох! Свого часу я пішла від твого батька і нічого не ділила! Тобі твоєї частки вистачить на квартиру, і сестрі з братом старт буде в життя.

Я взагалі ще не думала про спадщину, можливо, я б і поділилася, якби на мене так не насіли.

Сиджу і думаю – а з якого дива? Мама сама зробила свій вибір, коли йшла від батька. Та якби вона мала шанс щось поділити, відсудити свого часу, вона б його не проґавила. Адже з дядьком Романом вони вічно потребували.

Але мої слабкі заперечення мама рішуче відкидала – ти маєш усе чесно поділити!

Чесно захотіли? Ну, тоді й отримуйте чесно!

– Ні, нічого не продаватиму. Буде можливість, допоможу братові із сестрою. А поки що ділити нічого. У спадок батька вступлю за півроку. Тоді й вирішуватиму, як розпорядитися. А бабусина квартира моя, і яким боком вона має до вас відношення, я взагалі не розумію. Я вже там обжилася, вступила у власність.

Мама грюкнула дверима, назвала невдячною, і я лишилася я одна. Якщо раніше я дзвонила сестрі з братом, і ми спілкувалися, то після розмови ціїє мої дзвінки скидали, мабуть, мама розмалювала їм усе своїми фарбами.

Минуло вже 12 років. У мене своя сім’я, але ні-ні та йкольнуть мене спогади. Знайшла братика у соцмережі. Він уже одружився. Написала, а він мене заблокував.

Даремно вони так. Татову квартиру я так і не продала -віддала під найм, обіцяла ж допомогти? Не хочуть – не треба. У мене діти підростають, їм не зайвим буде.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com


Джерело