Ну, Славко, здивував: від своєї частки спадщини відмовився! А мені що з цим робити? – Микола тримав у руках ощадкнижку і все ще не міг повірити, що вся сума за будинок матері тепер на ній. Це ж скільки можна купити, а головне – гумовий човен, мрія всього життя! – Хороший він, – Віра не могла отямитися. І як навмання – продали будиночок матері. За мільйон продали! – Дах треба поміняти, давно хочу, і колір ми з Вірою вибрали: зелений

Ну, Славко, здивував: від своєї частки спадщини відмовився. А мені що з цим робити? – Микола тримав у руках ощадкнижку і все ще не міг повірити, що вся сума за будинок матері тепер на ній. Це ж скільки можна купити, а головне – гумовий човен, мрія всього життя!

– Хороший він, – Віра, дружина Миколи, все ще не могла прийти до тями від вчинку молодшого брата, – і розумний, вивчився, високо злетів.

Батька брати втратили рано, виховувала матір. Різниця віком – дванадцять років; старший став майже за батька нетямущому Славку, який ходив за Миколою по п’ятах.

А той закине його на спину і тягає по селу. За два роки, що Колька служив, молодший брат старанно виводив літери, намагаючись писати короткі привіти в листах.

І потім, коли школу закінчив, саме Коля спонукав брата вступати в інститут і дав грошей на перший час.

– Сміливець, однак, Славко, нехай вчиться.

А Славко і сам радий, навчання легко давалося. Та ще підприємницька жилка в ньому прокинулася, хватким виявився, ще у молоді роки бізнес поставив.

І ось надворі – 2008 рік. Миколі через місяць п’ятдесят п’ять виповниться. І як навмання продали будиночок матері. За мільйон продали. Просто пощастило.

Знайшовся підприємець, якому не стільки будиночок, а саме подвір’я сподобалося: город великий, землі повно, двір просторий, то є, де розгорнуться. Та й до міста звідси недалеко.

Микола навіть зрадів, що садиба залишиться, хай навіть у руках чужих людей. Матері вже скільки років немає, Славко у місті влаштувався міцно.

Живе добре, крутиться, вміє гроші заробляти. Суму за будинок телефоном схвалив, а щойно до грошей дійшло, – відмовився від своєї частки. Не з панського плеча, а тому ящо Миколі потрібніший. А у Славки і так все є, єдина донька у столиці вчиться.

– Оленці треба дати, одна з дітьми, – Віра перша запропонувала відломити від грошового пирога. Альоні справді гроші потрібні, з чоловіком розлучилася, дітей сама піднімає.

– А Толик? Давно машину оновити хотів, як не дати на машину? – Микола навіть обличчям посвітлішав, що дітям допомогти зможе.

Але діти за два дні самі приїхали. Олена надумала квартиру обміняти – зовсім тісно їм у тій студії. А Толик задумав нову машину взяти, а тут замість кредиту можна додати грошима зі спадщини!

Микола згадав про Віру.

– Начебто мільйон, а почнеш ділити – і одразу майже нічого не залишається. Нехай мати нарешті шубу собі купить, давно мріє!

Віра махнула рукою:

– Яка тепер шуба у селі, — до магазину тільки пройтися.

– Мамо, ну навіть якщо до магазину, коли мріяла, візьми! Поїхали разом у місто, купимо тобі, вже з мільйона можна викроїти норкову шубу.

– Колю, а що тут залишається? – Віра дивилася на цифри, що зменшують спадщину. – Треба ж так, а спочатку здавалося, так багато!

– Мамо, тату, ну ви собі ще щось купите.

Микола згадав про надувний гумовий човен, — гарний, імпортний, з мотором, такий дорогий, він бачив його в місті в туристичному магазині, і вирішив, що якщо брати, то саме такий. Але якось увесь час відкладав на потім, інші витрати здавались важливішими.

– А що купувати? Ось дах треба поміняти, давно хочу, і колір ми з Вірою вибрали: зелений.

– Ну, ось і зробіть новий дах. – Діти зраділи, бо спочатку навіть ніяково було, що батькам майже нічого.

На тому й вирішили, що поновлять дах. Микола вже «звітував» телефоном перед братом, на що витратили гроші. Власне, звіту не було, то тільки поділився, як мільйоном розпорядилися.

На ювілей діти подарували новий телевізор, такий тонкий, велика діагональ, показує так добре, що погляд «прилипає». Багато говорили про щедрість батьківської душі, про доброту, про те, що молодшого брата, вважай, виростив.

– До речі, де В’ячеслав? – поцікавився сват, тесть Толіка.

– Справи в нього, – відповіла Віра.

— Ну, на ювілей до старшого брата міг би приїхати, — підкреслено засуджено сказав тесть Толіка.

Микола, на щастя, не чув цих слів. Душею він рвався на річку, на рибалку, нехай навіть на старому дерев’яному човні, зате з вітерцем, промчати між зеленими берегами, відчути всю міць і широку річку.

Славко все ж таки приїхав. Через тиждень. Нікому нічого не сказав, не попередив, а взяв та приїхав. Його джип стояв біля воріт, а сам Славко, веселий, трохи розповнілий, одягнений просто, в одяг, у якому йому зручно, схопив Миколу і обійняв так, що той скрикнув:

– Ну, ти сильний! Оце сюрприз!

– Сідай! – Славко відчинив двері машини.

– Куди? Пішли в будинок спочатку, відпочинеш з дороги.

– Потім! – Він вштовхнув Миколу в позашляховик, направив машину відразу до річки.

Там, на березі, в повному спорядженні, стояв надувний гумовий човен з мотором. Він був такий гарний, так солідно виглядав, що Микола застиг, не кажучи ні слова.

Він підійшов і почав роздивлятися, обходячи навколо човна, торкаючись його, розглядаючи мотор. Він навіть не зрозумів відразу, чий це човен. Поруч стояв Ванька, син двоюрідного брата, а Славко, підморгнувши, сказав: – Дякую, Ваню, що постеріг.

– Та нема за що, хай дядько Коля радіє, може й покатає мене, – човен шестимісний.

– То це що? Це мені?

– Тобі! – Славко вже не міг стриматись від сміху. – Тобі вже пенсія скоро, а ти все мрієш, настав час користуватися.

Микола не був сентиментальним, але тут раптом моргнув кілька разів, дивлячись на подарунок. Славко з Ванею спустили човен на воду; погойдуючись, він кликала покататися. Може, комусь яхта не здалася б такою бажаною, як цей човен Миколі.

– Ти найдорожчий взяв, — він глянув на молодшого брата, боячись спитати, скільки човен коштує. Миколі стало ніяково, що брат витратив на нього десятки тисяч, обравши найнадійніший та найзручніший човен.

– Ти краще покатай нас, – запропонував брат, і всі троє відплили від берега.

Увечері Микола вже складав маршрут, куди вирушить найближчими вихідними, прихопивши ще кілька мужиків. Спочатку на машині, потім човен надмуть, і в таких місцях рибалитимуть, що душа «танцюватиме».

Одне пригнічувало: Славко другого дня поїхав, – часу мало виявилося. І Микола стояв за воротами, дивлячись услід за машиною, і шкодуючи, що брат так мало погостював. І ще дитинство згадав. І Славку маленького. І душа стислося. А чому стиснулася, і сам не міг збагнути. Напевно, від теплих спогадів.

Автор – Тетяна Вікторова

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com


Джерело