Я вийшла на пенciю, і діти відразу повернулися до мене спиною!

Моє життя нагадувало мені американські гірки. Є миті, де ти на висоті, потрібен всім, відчуваєш власну значущість, а є ті, де ти залишаєшся на самоті з собою, нікому не потрібним. Старість була для мене тим самим низом, тому я дуже боялась виходу на пенciю.

Мої знайомі лише раділи, що нарешті зможуть займатися чим хочуть та відпочивати, а я пepeживала, що буду nлакати від самoтності й непотpiбності, проте у мене залишалась надія на дітей, що вони мене якось потішать.

Син з невісткою живуть дуже далеко, тому з ними я бачуся лише на свята, єдина надія випала на доньку, яка жила у сусідньому під’їзді. От лише вона не сильно хотіла підтримувати зі мною спілкування. Я сама шукала причини, щоб навідатися до них: то пирогів напечу, то іграшку куплю, то з дачі привезу ягід і відразу все це онукам несу. Донька реагувала на це з певною байдужістю, а от зять був не радий мене бачити у своєму домі. Я це зрозуміла після того, як вони не покликали мене на день народження до внучки.

Я спочатку надіялась, що вони були заклопотані підготовкою і просто забули. Самі вони це ніяк не прокоментували, коли я запитала. А потім вони припинили мене зовсім кликати на сімейні святкування, мов, до них друзі приходять, і літня мама їм буде лише заважати. Ще так образливо мені ніколи не було, я відчула себе якимось вантажем для рідних людей, який вони не хочуть нести.

Коли моя мама була у такому ж віці, то я завжди запрошувала її на всі сімейні святкування. Нікого не турбувало, що молодь та старші святкують разом, не було якогось поділу.

Раніше, ще коли я ходила на роботу, то вони частіше мене кликали у гості й радо зустрічали, а зараз щось змінилось. Можливо, я змінилась і не помітила цього? Стала тією самою нестерпною бабусею, від якої всі хочуть швидше спекатися?

Моя подруга не так давно була у такому ж становищі, відчувала все теж саме, що і я, проте потім зустріла чоловіка її віку, вони з’їхалися і зараз разом коротають старість, хоча б не так самотньо та сумно. Вона пропонує мені зробити так само, але я поки надіюсь на дітей.

Коли дуже сумно, то я передивляюсь старі фотографії, хоч інколи мені й від них хочеться плакати, адже тоді я буда молодою, потрібною, мала сім’ю та друзів, а зараз….

Невже я дійсно чимось заслужила на таку старість?

Джерело