Вчора вранці сестра з села мені подзвонила, сказала, що бабусі не стало, вся родина вже в неї, лише на мене чекають. Я зібрала речі, взяла 8 тисяч гривень, хотіла їхати, а потім помітила в себе сиве волосся

Вчора з самого ранку мені зателефонувала моя сестра з села. Людмила повідомила мені, що не стало нашої бабусі. Сказала, що вже з’їхалася до неї вся родина, лише мене чекають.

Я вислухала її і відразу поклала телефон. Хвилину подумавши, стала збирати найнеобхідніші речі, взяла 8 тисяч гривень, які ми з чоловіком відкладали на відпочинок влітку. Зателефонувала на роботу, відпросилася на декілька днів, все пояснила чоловікові, дала завдання, що йому робити вдома.

Вже майже одяглася і в коридорі у дзеркалі, випадково, в останню хвилину побачила своє сіре обличчя, сиве волосся і вицвілі очі та зупинилася.

Сумні спогади, які я завжди ховала десь далеко в душі, спливли знову в моїх думках.

Так склалося, що бабуся виховувала нас одна. Я сама не розумію чому, але Людмилу вона завжди любила більше. І набагато більше. Людмила була схожа на її доньку, нашу маму, а я на батька, якого вона ніколи не любила і не раз докоряла доньці, що та вийшла заміж саме за нього.

Людмила дійсно навчалася набагато краще за мене, вона розумна в дитинстві була, напевно вдачу таку мала. І бабуся вирішила для себе, що раз сестра вчиться краще, що їй і до науки потрібно тягнутися, а мені до праці, лише там я знайду своє призначення і щастя. Відтоді вся робота була на мені по господарству: хлів, город, плита, вся домашня робота буде на мені.

Людмила вступила вчитися у вищий навчальний заклад, бабуся дуже тішилася, хоча сама теж важко працювала, щоб оплатити її навчання.

Мені так було сумно, що найрідніші люди так ставилися до мене і я вирішила, хоча бабуся і не віддала мене вчитися, а я поїду у місто і буду працювати.

Після вихідних взяла я одну сумку, гроші у мене були відкладені ще з днів народжень і свят, що мені родичі давали і я поїхала в місто. Сума була невелика, але у мене більше не було, тому я сподівалася лише на ці гроші.

Недобре згадувати ті дні, які я мерзла на базарі, молоді роки проведені за прилавком, там я і зустріла свою долю, свого чоловіка, він носив ящики, теж там працював. Чоловік мій хороша людина, разом з ним ми і на квартиру назбирали і дитина в нас уже є. А в Людмили життя не склалося, повернулася в село.

Бабуся хату на неї свою переписала, бо мені вже є де жити, так думала вона, мені вже нічого не потрібно.

Я знала хустину, подивилася на свою сивину і вирішила, що нікуди не поїду, бо в селі у мене рідні більше немає.

А сьогодні прокинулася і засмутилася дуже. Неспокійно мені на душі. Можливо, потрібно було поїхати до них і віддати останню шану? Можливо я вчинила не по-людськи, але я добра не побачила від тих людей.

Фото ілюстративне.


Джерело