– А чому я маю дітей чимось забезпечувати? До 18 років годую, одягаю, а далі нехай самі, як хочуть, – заявила дочка

Я народила доньку у дев’яносто п’ятому році, важкі часи були. Тоді весь звичний спосіб життя валився прямо на очах, доводилося в прямому розумінні цього слова виживати. Якби батьки на селі не жили, то взагалі не уявляю, як би змогли прогодуватися.

Без роботи ми тоді залишилися з чоловіком майже одразу. Точніше, я просто без роботи, а йому не платили зарплату. Тоді я поїхала майже на рік до батьків у село, де й народила. А чоловік у цей час здавав кімнату в нашій квартирі і крутився як міг. Все хоч якось цінне було закладено у ломбард, там і залишилось.

Страшний був час, але поступово якось стали звикати, прилаштовуватися. Чоловік зумів влаштуватися, я повернулася з дочкою Анжелою із села до нашої квартири. У мене на той момент не стало батька, тож ми забрали маму до себе. Вона сиділа з дитиною, а я теж пішла працювати.

Як би нам не було тяжко, ми знали, що опускати руки не можна – у нас дочка, її треба ставити на ноги. Були в дочки і поїздки на море, не Мальдіви, звичайно. Були й вбрання, яке їй хотілося, якою б дикою мені не здавалася тоді мода, але дочка отримувала те, що їй подобалося. І магнітофон, і плеєр, і телефон, і репетитори – все було зроблено для неї.

Поки вона навчалася у ВНЗ, ми з батьком купили їй квартиру. Адже дівчинці треба якось своє життя влаштовувати, а зі своїм житлом це зробити набагато легше. Вона і влаштувала – в двадцять один вискочила заміж і завагітніла, диплом уже захищала на останньому місяці.

На народження першого онука ми скинулися з батьками нареченого, подарували молодим машину. Не з конвеєра, не сперечаюся, але цілком бадьору іномарку. Що забезпечували внучку, мови навіть не йшло, балували, як могли.

Дочка із зятем не зупинилася на одній дитині. За півтора року знову радість – буде онук. Добре! Повний набір – і онука є, і онук. Допомагали молодій сім’ї грошима, забирали по черзі зі сватами дітей, щоб батьки могли трохи відпочити.

У сім’ї, природно, працював лише зять. Зірок він з неба не хапав, кар’єру будувати не рвався, отримував середню зарплату та був задоволений. Якби ми та його батьки не допомагали, було б молодій сім’ї важкувато. Але ми розраховували, що дочка вийде з декрету, влаштується на роботу і стане легшою.

Але донька із декрету виходити не збиралася. Її цілком влаштовувала роль домогосподарки. Я навіть засмутилася трохи. Знали б ми з батьком про її устремління, не витрачали б стільки грошей на її освіту. Але це її життя, зрештою, у неї чоловік є, який повинен сім’ю забезпечувати, а не тільки дітей робити.

Хоча у зятя із забезпеченням було дуже погано. Коли він вилетів із роботи, то півроку сидів удома, перебирав вакансії. Тобто сім’я жила на якісь копійчані дитячі виплати, і на нашу допомогу. А замість того, щоб бігти і хапатися за першу вакансію, що попалася, зять зробив ще одну дитину.

Троє дітей, все мало менше! Квартира двокімнатна, у доньки навіть декретних немає, бо вона ні дня не працювала, чоловік її теж жили не рве, щоб сім’ю забезпечувати, але ми зі сватами не молодіємо. Нам уже нелегко допомагати молодій сім’ї. Хоча яке там допомагати – утримувати молоду сім’ю.

Нічого не можу сказати, вони добрі батьки щодо догляду за дітьми. Дитина вмита, нагодована, за ними стежать, гуляють і по можливості займаються, але цього мало. Потрібно ж на щось купувати їжу, одяг, памперси, іграшки тощо. А потім буде дитячий садок, а потім школа, університет. І всюди потрібні гроші.

Коли недавно Анжела радісно повідомила, що вона вкотре вагітна, я вже не витримала. Сказала, що піднімати демографію – це благородно, але, крім того, що дітей народжувати, їм треба ще якесь майбутнє дати.

– Це натяк, що я погана мати і не займаюсь дітьми? – спохмурніла дочка.

– Займатися ти ними займаєшся. Але не все вирішується годуванням та прогулянками. Їм потрібні будуть гуртки, репетитори, потім навчання у ВНЗ. А там із житлом щось вирішувати треба буде, між іншим. Ну, від нас одна квартира залишиться, від сватів ще одна, а далі? Дітей треба забезпечувати.

– А чому я маю їх цим усім забезпечувати? До повноліття я їх годуватиму і одягатиму, а все інше нехай самі. Гуртки безкоштовні можна знайти, репетитори – ну, нехай навчаються нормально. Житлом я теж їх забезпечувати не зобов’язана, хай заробляють.

Приїхали! Кажу, а якби ми з батьком також міркували, де вона сама зараз була? З дитинства всім була забезпечена, все мала. Чи заробили б вони з чоловіком на квартиру? Де б вони дітей стругали? Сама ні дня не працювала, чоловік отримує якісь копійки, на свої гроші вони не те що квартиру купити, ремонт у ній зробити не можуть!

Дочка на мене образилася, сказала, що якщо я так вважаю, вона більше зі мною спілкуватися не хоче.

– Я вас ні про що не просила. Ви самі з батьком усе це робили, а тепер дорікаєте мені цим!

Ну, пробач, доню, що нам було не начхати на тебе, і що ми про майбутнє твоє переживали! Спілкуватись вона зі мною не хоче, образилася.

А мені теж прикро. За її дітей прикро, які, якщо бабусі з дідусями пoмpyть завтра, нічого солодшого за моркву в житті не взнають, при таких-то батьках.

Джерело