Зателефонувала у той вечір мама, і таким жвавим радісним голосом, якого я у неї роками не чула, почала говрити про дідуся та cnадщuну, я не могла зрозуміти про кого вона каже. Дідуся в мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала лише бабусю, яка полинула на небеса два роки тому. – Оленко, ще раз повторю, твій дідусь – мій батько, залишив тобі будинок. – Дорога онучко, Оленочко! Ти мене ніколи не бачила. Твій будинок не цей старий, твій будинок – на сусідній вулиці

Зателефонувала у той вечір мама, і таким жвавим радісним голосом, якого я у неї роками не чула, почала говрити щось про дідуся та спадщину, я не могла зрозуміти про кого вона каже.

Справа у тому, що дідуся в мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала лише бабусю, яка полинула на небеса два роки тому.

– Оленко, ще раз повторю, твій дідусь – мій батько, залишив тобі будинок у спадок. Мені його сусідка зателефонувала, просила з організацією прощання допомогти і про заповіт сказала. Зі мною поїдеш? Будинок подивишся заразом.

– А чому я про дідуся нічого не знала? Навіть на сімейних фото його немає.

– Не спілкувалася я з ним. Він від мами пішов, коли мені чотири роки було, я так і не змогла пробачити. Та він особливо й не хвилювався, згадав про мене тільки, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла, що онуку має. Прийшов тоді з квітами, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, зайчика плюшевого, ти з ним усе дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б твої фотографії йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Вибач, дочко, це мене він покинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я й не пускала його до тебе.

– Не плач, мам, поїхали зараз? Може, там його сусідці допомога потрібна.

Дідусь жив неподалік міста, дісталися на таксі. Перше, що кинулося в очі – старий паркан, що лежить на землі, а хвіртка на місці стоїть. У дворі – дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник, стоять лопати та лійка. Трохи далі – дров’яник та лазня.

Заходимо в будинок, двері важкі, відчиняються зі скрипом, половиці теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту.

– Ваш дід ніколи допомоги не просив, гордий був, — сказала сусідка тітка Віра, коли випустила нас у хату. – Ви тут розташовуєтеся, ключі вам залишу. До прощання залишитеся? Завтра вже. Ну добре, я поки що до себе піду, он блакитний будиночок мій, заходьте, чаєм пригощу.

Сусідка пішла і я почала оглядати будинок. У будинку дві кімнати, це гостьова та спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якого вже давно облізла фарба, ліворуч від ліжка стоїть комод, на комоді – фотографії у рамочках, мої фотографії.

На стіні теж висять мої фотографії, на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем!

У ящику комода знайшла листа, на конверті написано – онуці Оленці.

– Дорога онучко, Оленочко! Ти мене ніколи не бачила, зовсім не знаєш, у цьому я сам винен. Образив я твою бабусю, молодий був, не розумний, боягузливий. Маму твою залишив, вона не простила, не гнівайся на неї, вона тебе любить і зла тобі не хоче. Вибач, що мене в твоєму житті не було, зате ти була в моєму. Було сенс будувати будинок, було для кого. Не цей будинок, онученько, не той, у якому ти зараз перебуваєш, він був тільки для мене, сили я в нього не вкладав. Твій будинок – на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричневий. Ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю. Сподіваюся, ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощавай, онучко! Твій дід Степан.

Мама заходить до кімнати, я в сльозах простягаю їй конверт і листа, прочитавши, вона теж починає плакати. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка із запискою – будинок для Оленки.

Ми знайшли цей будинок, він справді відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скління, велика веранда з двома дерев’яними кріслами та столиком. Усередині все було світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол та комора, на другому поверсі спальня та дитяча.

У дворі збудовано цілий дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками та спорт комплексом. Де дід взяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина.

Попрощатися з дідусем Степаном, крім моєї родини, прийшла тільки сусідка. Дідусеві було вісімдесят два роки, друзів уже немає, рідних теж. Тихо провели, поставили до горбочка землі вазу з квітами, згадали.

Чоловік із сином увечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися, а я залишилася в старій хаті дідуся, хочу більше дізнатися про нього, читаю його щоденник, дивлюся його фотографії і дуже шкодую, що не знала його раніше. Будь там щасливий на небі, дідусю Степане! Моїй вдячності тобі немає меж.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com


Джерело