Попрощатись з моєю дочкою прийшло все село, і не тільки. Степан стояв біля Ольги, чорніше хмари. А мені все не давало спокою одне запитання. – Степане, а де ж Софія та Данило? – Та, яка вже різниця! Зайняті вони, в кожного свої турботи. А Олю вже не повернути. – Я не могла з цим змиритися, і не даремно. Через місяць листоноша принесла мені листа

Попрощатись з моєю дочкою прийшло все село, і не тільки. Степан стояв біля Ольги, чорніше хмари. А мені все не давало спокою одне запитання. – Степане, а де ж Софія та Данило? – Та, яка вже різниця! Зайняті вони, в кожного свої турботи. А Олю вже не повернути. – Я не могла з цим змиритися, і не даремно. Через місяць листоноша принесла мені листа.

Мені дуже неприємно про це розповідати, але дітки нашого зятя хочуть забрати квартиру моєї доньки, яка стала ангеликом.

Розповім докладніше. Я пенсіонерка, живу в селі. Колись я працювала на колгоспній фермі дояркою. Тоді це була гарна робота, і за неї непогано платили. Чоловік мій працював у тому ж колгоспі трактористом. Жили ми без надмірностей, але в достатку. На столі завжди було масло, молоко, м’ясо. Ми тримали господарство: корову, свиней, птицю.

У 22 роки я привела на світ доньку – Ольгу. Яка я тоді була щаслива! Дівчинка моя була справжня красуня. А який в неї був сміх, з самого дитинства всіх радувала. Коли Оля сміялася, усі сусіди чули. Хто ж міг подумати, що доля її така невесела буде. Вона дуже любила природу. Що не посадить, все росте та плодоносить. Навчалася Оля добре і хотіла закінчити академію за фахом агроном. Так і сталося. А під час навчання Оля всім допомагала порадами та консультаціями щодо вирощування рослин.

В академії вона познайомилася зі своїм чоловіком – Степаном. Степан викладав в академії та сподобався Олі. Правда до Ольги він уже раз був одружений, але його дружина покинула і втекла до іншого, залишивши чоловікові двоє діточок: Софійку та Данила.

Оля дуже переживала, коли Степан вирішив познайомити її зі своїми дітьми. Але все пройшло навіть краще, ніж Оля могла собі уявити. 6-річна Софія, побачивши Ольгу, сказала: “Привіт. Мамо, чому тебе так довго не було?”. Данилко теж визнав у Олі маму.

За кілька місяців Оля зі Степаном розписалися. Жили вони добре. Оля та діти швидко порозумілися і полюбили один одного. Але своїх дітей у них не було. Оля дуже хотіла дитину, але нічого не виходило.

Оля працювала агрономом, її хвалили як хорошого спеціаліста та їй дали своє житло – квартиру. З часом Оля її приватизувала. Квартиру то здавали, то пускали пожити родичів, а потім Ольга почала використовувати її для вирощування нових видів рослин. “Це моя – лабораторія”, – говорила вона.

Минав час. Софія із Данилом виросли та поїхали до міста. Оля засумувала. Якось під час дзвінка Оля упустила телефон і він зламався. Зв’язку не було. Я занепокоїлась і набрала Степана. Він сказав, що у Олі щось не добре зі здоров’ям. Оля спочатку навіть зраділа, гадала, що при надії. Але все виявилося не так добре.

Результати приголомшили всіх… остання стадія.

Декілька місяців Оля карабкалася, але все безрезультатно. Що тільки не пробували, але нічого не допомагало.

Степан на прощанні з дружиною ледь сам непритомнів. Він дуже любив Ольгу. А мені не давала спокою одна думка:

– Степане, а де Софія із Данилом? Чому їх немає? Що, вони не приїдуть?

Наталя Петрівна, вони зайняті. Та й що їм тут робити? Все одно вже нічого не виправиш. Ольгу не повернути.

– Як це? Які справи можуть бути важливішими за прощання з матір’ю? – Я нічого не могла зрозуміти.

– Розумієте, їхня рідна мама жива…

– Рідна?! А де вона? І чому її не було стільки років, адже її абсолютно не цікавило, як ростуть діти, що з ними.

Розмову перебили родичі та колеги, які хотіли висловити співчуття.

А в мене сльози скінчилися. Мені навіть здалося, що Степану однаково, що Ольги вже немає на цьому світі.

Але вчинок дітей не піддавався жодним виправданням. У мене просто в голові не вкладалося, Як же так можна? Я щиро прийняла дітей Степана, вони були нам, як рідні. Адже виростила їх моя Оля. Ну на Степана я даремно злилася, він справді дуже важко переживав відхід Ольги. Через два тижні так сталося, що він пішов за моєю дочкою на небеса. Не міг він сам тут без неї.

Через кілька місяців після відходу Олі я отримала листа від нотаріуса. Мої так звані “онуки” зажадали свою частину спадщини – частку від квартири Олі. Пробігши очима листа від адвоката, в якому було стільки незрозумілих юридичних термінів, які я не могла зрозуміти, я розібрала тільки – “законні спадкоємці”. Вони вважали, що їм належить частина Оліної квартири. Внуки пропонували не доводити справу до суду, а вирішити все полюбовно.

Я здивувалася. Тобто, провести в останню путь вони Ольгу не змогли, а до нотаріуса вони встигли.

Звичайно, я сільська пенсіонерка, яка має три класи освіти. Дійсно, навіщо мені міська квартира?

Але ж це пам’ять про мою дочку, а після того, як ці “діти” вчинили, нічого я їм не поступлюся. Відпишу квартиру Ольги в благодійний фонд, нехай краще сиротам допоможе, не цим дітям.

Погоджуєтесь зі мною?

Фото ілюстративне


Джерело