– Ой, мені так шкода, що я не можу вам допомогти, – вічно прибідняється свекруха, а потім їде відпочивати.

Звичку прибіднятися я помітила за Марією Леонідівною ще під час нашого з нею першого знайомства. Ми тоді прийшли до неї в гості, щоб наречений представив мамі честь по честі. Квіти принесли, тортик, все як годиться.

– Ой, як незручно, що мені майже нічим вас пригостити, грошей немає, – метушилася вона біля столу, ставлячи у вазу квіти і розливаючи по кружках чай. Окрім принесеного нами торта на столі була ще страва з варенням та лимон, хоча вона була в курсі, що ми прийдемо.

В принципі, я не чекала на різносоли, не за тим прийшла. Просто професійно звернула увагу на руки майбутньої свекрухи. Я сама займалася манікюром, тому приблизно представляю цінник на ту чи іншу роботу. Так ось, у Марії Леонідівни був дуже недешевий манікюр із кристаликами. Тоді це був останній писк моди.

Я ще тоді здивувалася. Треба ж, гадаю, яка у мене свекруха жінка цікава. Вдома немає нічого, судячи з її слів, а вона останні гроші на красу витрачає.

Манікюр свекрухи я похвалила, подумала, якщо жінка витратила останні гроші на нього, то хоче, щоб його помічали. Свекруха мій комплемент почула і заметушилася.

– Ах, це… Та подружка зробила, вона вчиться, тож безкоштовно вийшло. Хоч якась радість у житті.

Це вже пізніше я дізналася, що у мами чоловіка є чудова звичка брехати та прибіднятися. Причому вона це робить так невимушено, ніби довкола неї живуть одні ідіоти, які взагалі не орієнтуються в реальності. У неї вічна пісня про “немає грошей” і одна історія чарівніша за іншу від того, як їй “цілком випадково” і зазвичай безкоштовно або за якісь копійки щось дісталося.

Коли ми з чоловіком збирали на іпотеку, кожну зустріч Марія Леонідівна мало не зі сльозами на очах голосила, як нам складно, як вона хотіла б допомогти, шкода тільки, що можливостей у неї немає.

– Може, продати телевізор? – говорила вона. – хоч якоюсь копієчкою допоможу.

Ми з чоловіком тільки втомлено закочували очі та переконували, що не треба йти на такі жертви. Чоловік свою маму теж чудово розумів, але зробити нічого не міг. Ну ось така вона у нього людина. Говорить, що так завжди було.

Мої батьки сваху не переносили на дух. Свекруха ж цього ніби не помічала. Щоб не доводити батьків, які нашій родині не співчувають, а реально допомагають, ми перестали збиратися на свята. Тепер дні народження ми відзначаємо з чоловіком двічі – окремо з його мамою та моїми батьками.

На іпотеку нам вдалося назбирати лише цього року. Квартира гола, там лише стіни, навіть санвузла немає.

– Бідолашні мої… Як же ви намучаєтеся з ремонтом, – притискала долоні до щок свекруха, коли дізналася, що ми взяли житло в такому стані. – Як шкода, що мені нічим вам допомогти…

Ми з чоловіком тільки скривилися. А через два місяці прийшовши до свекрухи в гості не впізнали її квартиру – там був свіжий ремонт та частково оновлено меблі.

– Та мене тут сусіди затопили, у них трубу прорвало. Тут такий жах був, словами не передати. Але такі відповідальні люди – зробили мені ремонт без суду, і зіпсовані меблі замінили. Уявляєте?

Не уявляю. Ось намагаюся, але все одно не можу уявити, як можна було при потопі наглухо зіпсувати кухонний гарнітур, який “сусіди замінили”, а побутова техніка вся в строю – ні холодильник від потопу не постраждав, ні мікрохвильова піч.

Начебто ми вже звикли до такої поведінки свекрухи, нічого нового, але як же це її голосіння дратує. Та скажи ти вже правду – не хочу і не буду я вам допомагати, і все. Зрештою ми дорослі люди, навіщо з нас ідіотів робити?

Джерело