Вранці я прокидаюся по дзвінку будильника о 7:20, щоб розбудити чоловіка Миколу на роботу. Не бажаю йому доброго ранку, не роблю чай та сніданок. Злісно піднімаю його з ліжка, щоб його власний будильник, під який він багато років чудово спить, не злив мене і не будив сина. А я постійно раніше працювала тяжко і за добрі гроші, але це до народження Данилка було

Вранці я прокидаюся по дзвінку будильника о 7:20, щоб розбудити чоловіка Миколу на роботу. Не бажаю йому доброго ранку, не роблю чай та сніданок. Злісно піднімаю його з ліжка, щоб його власний будильник, під який він багато років чудово спить, не злив мене і не будив сина.

Син Данилко на лікарняному три тижні на місяць. Я лягаю спати і встаю по своєму будильнику о 8:30, щоб вмитися і поснідати до дев’ятої. На початку десятої буджу сина, бо якщо він проспить довше, денного сну мені не бачити, а вночі він прокидається від трьох до шести разів, на горщик і компот, або раз за ніч порюмсати від душі незрозуміло чому, не розповідає.

Ранкове перевдягання сина, два варіанти – самій, швидко і без зайвих хвилювань, або чекати, умовляти і змушувати. Немає іскри, бажання ранкових ігор та зарядки, є втома, питання зі здоров’ям та недосипання.

Далі слідує іспит сніданком. Знову дилема: нехай бігає голодним або сидітиме і нудьгувати з ним над тарілкою. Своїм прикладом, розмовами справа не рухається взагалі. Прибрати – їжу буде крик. При цьому страви завжди смачні та різноманітні.

Коли забирала Данилка на адаптацію з садка після обіду, то чекала по годині, всі вже спати втекли, а мій усе за столом сидить, і їжа майже не чіпана. Щоденні переживання про те, що ослабне, зачахне і не зросте. Ось і сиджу, обіцяю, що сама все з’їм, це допомагає краще, ніж обіцянки чогось доброго відразу після сніданку. Поки сиджу, дуже хочеться спати, і справ повно – прибирання, приготування – щоранку роблю вибір – ситий син або заощаджений для денного сну час.

Далі, як правило, у дитини процедури, носикі все таке.

А я постійно раніше працювала тяжко і за добрі гроші, але це до народження Данилка було. Нічого по дому у плані допомоги з боку чоловіка я не бачила. У квартирі тоді мешкали. Вечеря годии до другої ночі, бо після роботи у нього теж іграшки у компі. Лягала непоївши, готувати сил не було взагалі, а перекушування це не моє. Нічим його не проймеш, не захоче – нічого не зробить. А я порядок люблю вдома, їсти і спати нормально.

Але кожна наступна знайдена після попередньої робота була лише важчою. Нарешті у декрет вийшло піти, бо довго не виходило.

З роботи пішла достроково, думала, відпочину. Та не вийшло, Данилко попросився на світ. Я тоді могла спокійно сидіти з ним цілодобово і дивитися, як він спить. Очей не відводила. Я пізно народила, у знайомих діти вже хтось до школи, а хтось і в унверситет вступив. Обидві мами прагнули допомагати, але не ті відповіді, не ті поради. Це лише моя відповідальність. Не люблю легковажності та взагалі непродуманості. А наша маленька сім’я виживала тільки на режимі та чіткому розподілі обов’язків, рішення та імпровізації були виключно наші і ми крутилися з чоловіком в цій кухні тижнями та місяцями разом, і тільки Миколі я могла довіряти, і не бажала та не бажаю комусь щось пояснювати, що і чому я роблю.

Подяка Богу, до восьми місяців синочок спокійний більш став. З прикорму переклали на повноцінні каші – пюре, салати, бульйони. Готувала тільки швидке і щоб свіже, в холодильнику навіть не залишала нічого, крім компоту. Ми сином натішитися не могли, що він може нормально їсти! Поки я його з ложечки годувала. все було чудово. А як йому довелося почати освоювати столові прилади, дитину як підмінили. Сидить над тарілкою по годині, все вже не те що охолонути, завітрюватися встигає.

Але я ж про чоловіка. Про його допомогу. Була, і відчутна. І зараз є. Просто рожеві окуляри впали, може, втома накопилася. Бо раніше тільки випрошувала допомогу якусь. Не завжди, але часто. А найчастіше була відповідь: «Ну, добре, допоможу». А ні ділі – нічого.

Саме це мене підкосило. Я й так не знаю, як жити завтра, післязавтра, коли вийду на роботу. Не можу порозумітися з сином, не виходить з Данилком гратися, щоб і мені було цікаво. Я не бачу свого майбутнього, сьогодення, і взагалі не знаю, як жити мені, як виховувати його, щоб усе добре було в нас усіх — і турбота з любов’ю, і правильне виховання.

Я люблю свою дитину, Коля теж, як батько. Данилко дуже добрий, товариський, розвинений, але мені відчайдушно не вистачає на нього в душі терпіння, співпереживання, тепла та розуміння. Я дуже втомилася. І що більше в мене часу звільняється, то більше переживань. Я починаю все чіткіше розуміти одну річ: родина і материнство – не моє.

Автор: Наталія

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.


Джерело