У моєї бабусі Ганни Пилипівни семеро дітей. Великий будинок, лазня, величезний сарай, багато худоби та гектар землі, де є прекрасний фруктовий сад. Навпроти її будинку стояла зовсім стара, занедбаний хатинка, город якої весь давним-давно заріс вишняком. Не чулося дитячих голосів, не було диму з грубки, земля, вперше за багато десятків років, була не зорана. Наша бабуся Галя з сумом дивилася на порожню хату. А торік вона злетіла до дідуся

У моєї бабусі Ганни Пилипівни семеро дітей. Великий будинок, лазня, величезний сарай, багато худоби та гектар землі, де є прекрасний фруктовий сад.

Навпроти її будинку стояла зовсім стара, занедбаний хатинка, город якої весь давним-давно заріс вишняком.

Але я пам’ятаю й інший час, коли в дитинстві, влітку, ми приїжджали до бабусі, то завжди дуже дружно гралися зі своїми сусідами, влітку там теж у бабусі гостювали онуки, наші ровесники.

У неї було чотири дочки, старші вже мали сім’ї, а ось молодша любила закинути за комір. І ось коли не стало їхньої матері, у них розпочався поділ будинку.

Кожен тягнув ковдру у свій бік, і в результаті вони сперечалися всім між собою, так і не вирішивши, що робити з будинком.

І ось настало літо, коли в хаті запанувала цілковита тиша, ніхто не приїхав, тепер там не чулося дитячих голосів, не було диму з грубки, земля, вперше за багато десятків років, була не зорана.

Наша бабуся з сумом дивилася на порожню хату, зітхала і, притискаючи нас до себе, тихо говорила:

– Коли я полину на хмаринку, будинок на якийсь час залишиться без господині. Милі мої, я не хочу, щоб цей будинок став зерном розбрату серед моїх дітей та онуків, я не хочу, щоб він був покинутий, як сусідська хата. У цьому будинку народилися і виросли ваші батьки. Ваш дід вклав у нього душу і не тільки. Є речі, набагато важливіші за гроші, це любов, дружба, взаємоповага, доброта. Дуже важливо мати ці якості, тоді не буде лиха. Не буде біди у вашому житті. Ваших батьків ми з дідом виховували у повазі та безмірному батьківському коханні, своїм прикладом намагалися прищепити їм доброту, взаємодопомогу та почуття справедливості. Дивлячись на них зараз, я бачу, якими гідними людьми вони виросли, дід би ними пишався.

– Бабусю, а ти досі любиш дідуся? – мені чомусь тоді це стало дуже цікаво.

– Так, дуже люблю і дуже сумую. Жаль, що він не дожив до своїх онуків, катав би вас зараз на своєму тракторі, – усміхнулася бабуся Ганна.

А торік вона злетіла до дідуся. Вони, нарешті, зустрілися після довгої розлуки.

А цього літа ми повезли своїх дітей у село, там у нас повно справ, картоплю треба садити, овочі різні. За фруктовим садом дивитись.

Будинок ми всі дружно вирішили не продавати, не ділити, щоб він ніколи не був порожнім. Там завжди хтось є, наші батьки вже на пенсії, ось вони між собою і вирішують, хто наступного сезону там житиме.

На всі свята ми збираємося, як і раніше за великим столом, старше покоління печуть пироги у бабусиній грубці, накривають стіл із різносолами.

Топимо лазню, смажимо шашлики. Тільки бабусі не вистачає. Але вони з дідусем  – з нами, посміхаються нам зі своєї хмаринки.

А будинок живе.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.


Джерело