П’ЯТЬ РОКІВ НАВЧАННЯ МИ НАШУ НЕВІСТКУ ОДЯГАЛИ-ВЗУВАЛИ, ГОДУВАЛИ. Я І СИН. АЛЕ ЗАРПЛАТА У СИНА – НЕ ДУЖЕ, ДО ТОГО Ж МОЛОДІ. СТИПЕНДІЯ У НЕЇ – СЛЬОЗИ. ТАК ЩО Я ВВАЖАЮ, ЩО МОЯ ДОПОМОГА СИНОВІ І ЙОГО ДРУЖИНІ БУЛА ВІДЧУТНОЮ. І ТАКА ВІДПЛАТА

 

— П’ять років її все влаштовувало, а тепер влаштовувати перестало? — питаю свого сина Сергія, — Значить, коли вона була убогою студенткою, їй було комфортно і зручно, вона із задоволенням користувалася тим, що я вам допомагала? А зараз, коли допомога потрібна вже мені, Дарині хочеться жити окремо, у своєму домі?

Мені 60 років і нещодавно я вийшла на пенсію. І сина свого Сергія я виховувала і навчала одна. У нас з чоловіком велика різниця в віці, а Сергій, якому зараз 28 років народився, коли мені було за 30-ть, а моєму чоловікові 51 рік. І в 12 років Сергій залишився без батька.

Скаржитися немає на що. Матеріально ми жили непогано: син пенсію по втраті годувальника отримував, квартира мені від чоловіка залишилася трикімнатна. Частки сина в ній не було: чоловік дарчу мені оформив. Але я синові ніколи цього, крім нього у мене немає нікого.

— Мамо, — сказав син, 5 років тому, — це моя Даруся, ми вирішили жити разом.

Дарині ледь 18 років виповнилося. Студентка, перший семестр першого курсу закінчила, з села, сім’я її далеко, та й, як я зрозуміла згодом, особливо вони за дочку не переживали, не допомагали, не цікавилися навіть, де живе і як.

— Даша в гуртожитку студентському живе, — продовжував син, — якщо ти не проти, ми будемо жити з тобою.

І Даша стоїть посміхається ніяково. Що скажеш, зарано, але привів, так привів.

— Живіть, — сказала я, — місця багато, порозуміємося, сподіваюся.

У нас в квартирі всі кімнати окремі — вибирай будь-яку. Меблі є, я тоді працювала, син тільки влаштувався, теж якісь гроші отримував.

— У Дашки чобіт зимових немає, діряві, — попросив син через тиждень, — я з авансу куплю?

Купив. Дорогі, але ходити Дарині треба в чомусь. Гаразд, проживемо. П’ять років навчання ми Дашу одягали-взували, годували. Я і син. Але зарплата у сина – не дуже, до того ж молоді, їм треба одягатися, взуватися. Стипендія у неї – сльози. Так що я вважаю, що моя допомога синові і його дружині була відчутною.

— Ми на відпочинок збираємо, — зніяковіло говорив син, — відкласти щось намагаємося.

Словом, за мій кошт весь час жили, розписалися вони через півроку після того, як Дарина до нас в дім прийшла. У відпустку після реєстрації шлюбу з’їздили.

— А батьки твої до нас не приїдуть, — спочатку питала я дружину Сергія, — подивилися б на дочку, познайомилися з зятем.

— Ми познайомилися, — посміхалася Дарину, — по телефону.

— Мам, — розпочав Сергій, — її мама 3-й раз заміжня, ще двоє дітей підростає, їй не до Дарини.

Я щиро пошкодувала тоді невістку. Не легко так! Та й в побуті ми жили з нею добре, не сварилися, кому прибирати не сперечалися, хто вільний – той і до плити вставав, і посуд мив, і інше. Молоді жили дружно, гостей галасливих не водили.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩