— ВІТЬКА МІЙ, ЙОГО БАТЬКО,- МОВИЛА СТАРЕНЬКА ДИВЛЯЧИСЬ НА МАЛОГО.- ВТІК, ЩОЙНО ПРО ДИТЯ ДІЗНАВСЯ, А МАМКА ВІД НЬОГО ВІДМОВИЛАСЬ. ОСЬ Я ТЕПЕР І ПРАБАБКА І МАМКА І ТАТКО,- ШУМНО ПЕРЕВОДЯЧИ ПОДИХ БАБУСЯ ГЛЯНУЛА НА ГОСТЮ,- Я ВЖЕ Й ДО ХВІРТКИ ЛЕДЬ ДОХОДЖУ, ЩО ВЖЕ ПРО ДОГЛЯД ЗА ДИТЯМ КАЗАТИ

 

— Вітька мій, його батько. – мовила старенька дивлячись на малого.- Втік, щойно про дитя дізнався, а мамка від нього відмовилась. Ось я тепер і прабабка і мамка і татко, – шумно переводячи подих бабуся глянула на гостю, – Я вже й до хвіртки ледь доходжу, що вже про догляд за дитям казати.

Скільки ж часу вона не була вдома. Закрутило – завертіло доросле життя, ніколи й вгору глянути. Але сьогодні вона нарешті повернулась.

Проходячи повз крайньої хати, Олена раптом згадала, що тут жила мати однокласниці Людмили з онуком, і, глянувши на подвір’я, мимоволі зупинилася. На ганку, сиділа згорблена стара. Віддалік на піску грав хлопчик років чотирьох. Несподівано засміявшись, він кинувся до ґанку, тримаючи в витягнутих руках синього іграшкового зайця. Підбігши, малюк почав щось швидко говорити старій. Однак при цьому він так голосно, заливисто сміявся, що слів розібрати було неможливо. Раптом малюк помітив Олену і, замовк, з цікавістю дивлячись на неї.

Стара теж повернула голову до хвіртки. І тут Олена нарешті впізнала Людмилкину маму. Час не пощадив жінку, а можливо, то життєві випробування хилили стареньку до землі.

Вони мовчки довго дивилися один на одного.

– Заходь, Оленочко!

Повагавшись, Олена все ж відкрила хвіртку і увійшла у двір.

– Добридень…

У відповідь стара лише мовчки кивнула головою.

– Як тебе звати? – запитала Олена хлопчика.

– Женя …

– А ти хто?

– Я? ..- Олена не відразу знайшлася що відповісти.

І тут стара хрипко промовила:

– А я впізнала тебе Оленко. А Люся моя так і пропала… Видно, не дочекаюсь я її на цім світі… А це внучок Люсін, – Стара погладила по голівці малого. – Я-то йому прабабка. А за маму й тата тепер.

Їй явно хотілося виговоритися, але сил було мало, і тому після кожної фрази вона змушена була зупинятися, часто облизуючи сухі, зморщені губи і при цьому глибоко і важко дихаючи.

– Ось без батька, без матері росте … Ти піди пограй, Женю … Пограйся, милий … А ми поки з тіточкою поговоримо …

Хлопчик, помовчавши, відійшов до купи піску, однак, граючи, раз у раз поглядав на них.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩