НЕ ОСУДЖУЙ МЕНЕ, СИНУ, А ПРОСТО ЗРОЗУМІЙ: ПЕРША ЛЮБОВ ЧАСТО ЄДИНА І НАЙСИЛЬНІША. НАСТАНЕ ЧАС — САМ ЦЕ ВІДЧУЄШ. — ЧОМУ Ж ТИ НЕ З НИМ, МАМО? ЧОМУ МИ ЛИШЕ ВДВОХ?

 

Якби в житті складалося все так, як мріяла в дівоцтві мама, Степан був би, мабуть, синьооким, кучерявим — дзеркальним відображенням маминого першого кохання. Та, певно, мав би якесь інше ім’я.

Мама ніколи не розповідала про свою любов, але нинішня весна… За все своє недовге життя юнак ще не бачив, щоб отак враз, мовби потужний святковий феєрверк, зазеленіло все навколо: майже в один день зацвіли вишня і яблуня, засвітив білі свічі каштан і м’яко розплющив очі бузок…

— Ма, поглянь на цю красу! — не втримався Степан, коли йшли, потомлені, з городу додому. Втома аж тиснула на плечі, чіплялася за ноги, повисала на руках, а душа… співала від краси травневого надвечір’я. От і зірвалося з хлоп’ячих вуст:

— Такої весни ще не бачив у наших краях!

— А я, сину, бачила, — після хвилини мовчання озвалася мати. — Коли була такою ж юною, як ти…

Жінка приставила сапку до стовбура напівзасохлої груші, сіла на лавку під нею, неквапно розв’язала хустину і випустила на волю важку косу. Кілька яблуневих пелюсток легенько опустилися на русяве пасмо та й принишкли там, і собі прислухаючись до замріяно-сумовитої мелодії спогадів.

— Тобі це може здатися вже дуже давнім, хоча двадцять літ для мене промайнули, мов один день. А я й досі живу тією весною — такою ж, як сьогодні…

Садки в усьому селі сповнилися цвітом в одну ніч. Я прокинулась і спершу подумала, що випав сніг — так біло було за вікном. А вибігла надвір — і наче в квітучу казку потрапила! Того дня я почувалася птахою в раю, де все милує зір, тішить серце, наповнює дивовижними ароматами єство… А після шкільного вечора мене вперше в житті запросив на прогулянку — хто б міг подумати — найкращий хлопець із старшого класу.

Вловивши слушну мить, тихенько запропонував:

— Наталко, може, прогуляємося? Така краса довкола, аж співати хочеться…

Ми довго-довго неспішно блукали вулицями села, майже не розмовляючи. За нас і про нас говорив цілий світ: і жаби на одрічку, і хрущі, й зорі, і легкий вітерець, і сад — усі вони оспівували весну, ніжність, нас двох — таких іще юних, бентежних, несміливих… Мені, здається, було чути, як б’ється серце Віктора, хоча ми йшли на відстані простягнутої руки. Перед нами стелилася освітлена травневими зорями сільська вуличка, а мені уявлялося, що до ніг нам на все життя лягла заквітчана весняним цвітом дорога щастя…

— Візьми, Наталко, це тобі!

Щаслива і замріяна, я й не помітила, як мій кавалер на кілька хвилин зник кудись у тінь, а тепер стояв переді мною з величезним букетом нарцисів. Ці квіти трубочками-осередками зазирнули тієї ночі мені в самісіньке денце серця й видобули звідти відповідь на невимовлене вголос Вікторове: «Кохаєш?». Кохала до безтями, хоча ми жодного разу навіть не поцiлувалися. Кохала, як ніколи більше і нікого полюбити вже не змогла. Не осуджуй мене, сину, а просто зрозумій: перша любов часто єдина і найсильніша. Настане час — сам це відчуєш.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩