Іван доглядав батьків, у той час як два старші брати влаштовували своє життя. А тепер, коли їх не стало, котився на саме дно. Дмитро розумів, що треба йому допомогти, до себе забрати, але як уявив свою трикімнатну квартиру і п’ятьох осіб у ній, а ще Івана. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те

 

Доросле життя дуже відрізняється від дитинства. Колись Дмитро, Іван і Ілля росли дружними братами, готовими один одному допомогти, але з часом все змінилося.

Після розмови з братом у Дмитра на душі неприємний осад. Ні, той нічого поганого не сказав, але й нічого доброго чоловік від нього не почув. Живе сам по собі, зайнятий тільки своєю роботою, кар’єрою. І більше ніщо в цьому житті його не цікавить. За матеріалами.

Робота в Іллі, щоправда, престижна, й отримує він стільки, що Дмитрові ніколи не заробити. Має дві квартири, дачний будинок, у якому можуть мешкати дві-три сім’ї. Тільки у тих хоромах нікого нема, бо Ілля так і не одружився, хоча йому вже 38 років. Здається, до братів має горнутись, адже їх у нього ще двоє, проте не поспішає.

Дмитро не раз помічав, з яким нехтуванням Ілля слухає про його життя. Воно його не цікавило, хоча в Дмитра троє дітей. Он найстарший уже скоро школу закінчуватиме.

Дмитро, як і годиться старшому братові, першим одружився. Взяв собі у дружини говірку й веселу Марійку. І хоча Ілля був середнім братом, молодшим від Дмитра на чотири роки, проте відважився сказати, що в дружини можна було б вибрати когось достойнішого. Дмитро тоді не знайшов, що відповісти братові. Придивлявся до своєї Марійки: а що брат у ній помітив не таке? Не розумів цієї загадкової фрази.

А потім і не намагався зрозуміти. Ніколи було, потрібно думати про сім’ю, про дітей, які у них народжувались одне за одним. Бачив, що брат до цього теж ставиться скептично: мовляв, спочатку треба забезпечити собі надійний матеріальний тил, а потім уже думати про дітей. Дмитро тоді проковтнув і цю гірку пілюлю. Хоча іноді, коли ставало нестерпно важко, думав, що, може, й справді Ілля має рацію, бо вже троє діток, а власної оселі немає, все в чужих квартирах. А коли розжились нарешті на своє житло, брат теж не міг стриматись: такій сім’ї в трикімнатній квартирі тіснувато.

Ілля ж не поспішав думати про сім’ю, у нього на першому плані робота, кар’єра. У 25 років він мав уже такі статки, що Дмитро навіть мріяти не міг. Інколи знову закрадались думки: а може, він неправильно живе? Може, й справді поспішив із дітьми? Може, таки треба було зачекати й подумати спочатку про матеріальне? Та коли сімʼя збиралась разом, коли його з усіх боків обсідали діти, коли він відчував їхню любов, їхню потребу у ньому, ставав від того щасливим. І всі сумніви щодо того, правильно він щось робив чи ні, вмить зникали.

А Ілля жив для себе і радів усіма своїми досягненнями. Спочатку Дмитро сприймав усе спокійно, а потім постійне братове хизування почало дратувати. Ілля відчув це і якось бовкнув, що Дмитро занадто заздрить йому. Стосунки між братами ставали дедалі холоднішими.

Ніби осторонь од них жив Іван, найменший брат. Вони спілкувались, приїжджали одне до одного в гості на свята. Проте Іван був аж на вісім років молодший від Іллі, а від Дмитра – на всі дванадцять. Вони ніби розійшлись у просторі й часі – у кожного свої проблеми, свої погляди на життя. Іванові вже 30 минуло, а досі нежонатий. За теперішніми мірками і не назвеш його занадто старим парубком, проте Дмитро хотів, щоб брат таки влаштував своє життя.

Меншого брата ніби сам Бог їм послав. Поки Дмитро переймався проблемами власної сім’ї, а Ілля – своєю кар’єрою і достатком, Іван жив у селі з батьками, які останніх років десять тяжко хворіли. Він був їм не просто за сина й помічника, а й за няньку, за лікаря, за ту людину, без якої їм було б ой як некомфортно в цьому житті. Бо йти жити до Дмитра не випадає: п’ятеро душ у трикімнатній квартирі – й так затісно.

Тепер Дмитро думає, чи взяв би батьків до себе. Мабуть, усе ж таки взяв би. Коли вони з братами були малими, сім’я із п’яти осіб поміщалась у ще меншій хаті на дві кімнати. Та й Марійка в нього чуйна, не відмовила б, якби потрібно було. Та завдяки Іванові не довелося нікому тіснитись. Він і за себе відпрацював, і за двох старших братів.

Дмитро, коли міг відірватись від сімейних клопотів, навідувався в село, старався чимось допомогти братові, та часу мав небагато – день чи півдня, а інколи декілька годин. Хоча особливо й не було чим допомагати – в Івана і дрова завжди запасені, і прибрано, і випрано, і їсти наварено.

– От комусь поталанить із чоловіком, – казала Дмитрова Марійка.

Може, й поталанить, але ж Іван іще й досі сам.

Батьки пішли з цього світу. Дмитро чекав, що нарешті менший брат візьметься за власне життя, та він ніби й не думав про те. Іллі якось було байдуже: сам – то й сам, він теж сам, але ж комфортно почувається. Чому ж Іванові погано?

Перед Новим роком не вдалося поїхати до меншого брата, вони йшли святкувати до кумів. Дмитро вирішив навідатись до нього на Різдво. Зателефонував Іллі. Той довгенько думав, а потім відповів, що, звичайно, поїде, але ненадовго, бо має намір невдовзі одружитися з Настею, отож буде зайнятий. Хто така Настя, Дмитро не знав, проте був радий, що нарешті Ілля влаштує особисте життя, може, зміниться, стане не таким байдужим до людей, бо через кар’єру і наживання статків він нехтує навіть кровними узами.

Дмитро зателефонував Іванові й повідомив про їхній з Іллею намір приїхати до нього в гості. Брат дуже зрадів і все запитував, що ж їм такого приготувати, аби душі було радісно на свято.

– А що ти можеш приготувати? – казав Дмитро. – Навари картоплі, поставиш солених огірочків, помідорчиків, а все інше ми привеземо.

Потім перевів мову на те, що братові час і про власне життя подумати, про роботу, не просиджувати ж молоді роки в селі, де ні роботи, ні клубу, ні лікарні, навіть магазину немає. Іван мовчав, а потім відповів, що про все поговорять потім, а зараз йому треба йти козу годувати.

– Яку козу? – здивовано запитав Дмитро, бо знав, що батьки тримали корову.

– А ми з Лідкою помінялись: я їй – корову, вона мені – козу. Так і їй добре, і мені, – пояснив брат, – для її дітей молока вистачає, а мені небагато треба, та й мороки менше. Ну, добре, пішов я. Чекаю в гості.

Дмитро спантеличено слухав короткі гудки. Він не міг зрозуміти брата: це ж треба корову на козу виміняти! Ще він боявся, щоб ота Лідка не споганила Іванові життя. Вона його ровесниця, навіть в одному класі колись навчались. Тільки пішла в доросле життя вона занадто рано. Хоча чому «пішла»? Спосіб життя їхньої родини звів її на манівці. Дорослі проблемами не переймались, дівчина на них, здається, теж не надто зважала. А якщо і зважала, то не знала, що робити, бо нікому було навчити.

Батьки жили, як заманеться: сьогодні є що їсти – добре, немає – то добрі люди дадуть, пожалівши дітей. З їхньої оселі ніколи не вивітрювався запах спиртного. Хоча вони були нібито й добрими людьми, ніколи нікому нічого поганого не заподіяли. Може, тому село їх отак підтримувало.

У тій байдужості до себе, до дітей і зростала Ліда. У 17 років уже мала доньку, а в 20 народила сина. Невдовзі її чоловік десь повіявся і зник. Жінка накидала оком на Івана. Та поки були живі батько й мати, він ніби противився тим стосункам. А тепер? Он уже корову на козу обміняв. Якщо пов’яже свою долю з Лідкою – пропаде.

У Дмитра було неспокійно на душі. Думка про те, що чекає його меншого брата в забутому людьми й Богом селі, не давала спокою. Швидше б поїхати до нього, поговорити. Може, він його до себе на роботу влаштує. Спершу нехай би пожив у них, а там підшукали б квартиру. Треба ж щось робити, інакше пропаде.

Ось нарешті настав час і до брата в гості ладнатись. Мабуть, поїдуть з Іллею машиною. Та брат повідомив, що приїде трохи пізніше. Що ж, доведеться теліпатись електричкою, а потім автобусом. Та Дмитрові не звикати. Діти з ним не поїхали, у кожного виявились термінові справи. Марійка теж не горіла бажанням гостювати в Івана. Ну, що ж, він таки поїде до брата. Хоча, як щойно подумав, треба було його до себе запросити…

Але хочеться самому переступити поріг батьківської хати, вдихнути з дитинства знайомий запах, хоч на кілька хвилин повернутись у той час, коли вони всі разом були такі щасливі, коли за столом усміхнені мати, батько й вони – троє братів, не розділені статками, зарозумілістю, байдужістю. Може, й добре, що Марійка з ним не поїхала. Вони сьогодні зберуться усі втрьох, поговорять, згадають, може, повернуться колишні теплі родинні стосунки, а то стають чужими.

Дмитро відчинив двері хати – нікого. Поставив важкі сумки, в які йому Марійка наклала всякої всячини. Походив кімнатами – нема Івана. Мабуть, доїть козу чи годує курей. І знову від думки, що у хліві замість Зірки стоїть якась рогата коза, Дмитрові стало кепсько. Оглянувся – все як за життя батьків. От тільки припало пилом. Не схоже то на Івана. Поки жили батьки, він таку чистоту підтримував, що деякі жінки могли позаздрити. А он і невипрані речі у закутку, ще й немиті горнятко і тарілка на столі.

Сполоснув посуд. Аж тут і брат у хату. Вже напідпитку, неголений, волосся скуйовджене. Дмитро зробив йому зауваження, той поспіхом розчесався, але голитись не захотів. Почали накривати на стіл. Іван витягнув захололу картоплю, поставив огірки, помідори, як і домовлялись, а все інше, варене й смажене, виставляв Дмитро.

– Скільки всього доброго! – мов дитина, радів менший брат.

Радий і Дмитро, що хоч якось скрасить одноманітні Іванові дні. А проте його вже гриз у душі черв’ячок, бо бачив, що затягує брата у трясовину, з якої не кожен може вибратись. Он як тхне від нього оковитою. Свято? Але ж із ким він сидів, що за компанія?

Іван, ніби прочитавши його думки, промовив:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩