– ЗНАЄТЕ, ОЛЬГО ПЕТРІВНО, ПРО ЩО Я ХОЧУ ВАС ПОПРОСИТИ? ТІЛЬКИ НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ НА МЕНЕ, Я НЕ ХОЧУ ВАС ОБРАЗИТИ! У ВАС ДУЖЕ БРУДНО, І Я ВИРІШИЛА ПОЧАТИ З ТОГО, ЩО ПРИБЕРУ І ВІКНА ПОМИЮ. ВЕСНА Ж! А ФІРАНКИ ВИПЕРУ. МОЖНА?

 

Відбиток запустіння лежав на усьому: запилених меблях, брудних, давно не митих вікнах, старому паркеті.

Адже колись давно ця квартира сяяла чистотою і здавалася найзатишнішим і найріднішим куточком на світі! Як же давно це було!

Але хіба сім років – це давно? Дивлячись як рахувати! Для Ольги Петрівни вони здавалися вічністю. Вічністю, за якою, десь там далеко, в минулому житті, залишилося все – щастя, успіх, радість, любов, надія! Тепер немає нічого, навіть надії!

За матеріалами – “Є”.

Кожен новий день, подарований долею, ніс із собою тільки нові випробування. Де взяти сили, щоб їх подолати? На жаль, у житті іноді буває так, що людина залишається один на один зі своїми проблемами. Що ж, доведеться випити свою гірку чашу до дна!

Дзвінок у двері перервав ці невеселі роздуми. Подивившись у вічко, Ольга Петрівна побачила жінку, яку раніше ніколи не бачила, але двері відчинила.

Перед нею стояла молода панянка в легкому пальто і капелюшку, кокетливо насунутому на потилицю.

– Ви Ольга Петрівна? – з усмішкою запитала жінка. – А мене Яною звуть. Мене направили до вас із соціальної служби. Можна мені увійти?

Ольга Петрівна відійшла, пропускаючи гостю в квартиру. Раніше, в минулому житті, вона нізащо не повірила б ось так, одразу, людині, яку не знає, але з недавніх пір була рада будь-кому, хто постукає у її двері. Чого їй боятися тепер? Коли знає, що в будь-яку хвилину її може не стати.

Посадивши Яну на широкий диван у вітальні, Ольга Петрівна влаштувалася на кріслі навпроти, мовчки розглядаючи гостю. Хіба може ця молода жінка їй чимось допомогти? У неї, мабуть, в голові одне: як би швидше піти звідси. Дома, мабуть, і коханий, і діти. Це тільки в неї, Ольги Петрівни, немає нікого.

Під допитливим поглядом Ольги Петрівни Яна ніяково сказала, знявши капелюха і поклавши його поряд з собою на диван:

– Ви мене вибачте, що я без дзвінка. Взагалі-то, я завтра мала би прийти до вас вперше, але в сусідньому будинку живе ще один мій підопічний, я і вирішила заглянути від нього до вас. Ось мої документи. – Вона вийняла з сумочки і простягнула Ользі Петрівні паспорт і посвідчення працівника соціальної служби.

– І чим ви будете мені допомагати? – майже роздратовано запитала господиня квартири, повертаючи документи.

– Для початку підпишемо договір. А що, хіба вам не потрібна допомога? Ви ж живете одна, і дітей немає у вас. Чи це не так?

– Ні, все правильно. Чоловіка не стало місяць тому, тепер за мною доглядати дійсно нікому. А дітей у нас не було, Бог не дав. І я сподіваюся, що вам не доведеться довго ходити до мене. Чоловік ніколи ні нащо не скаржився, а пішов у засвіти раптово, уві сні. Так от я і залишилася в обнімку зі своєю самотою. Так і живу.

Ольга Петрівна казала це безбарвним тихим голосом. Хіба зможе молоденька дамочка в кокетливому капелюшку її зрозуміти? Зрозуміти безвихідь і сум, перед якими вона, Ольга Петрівна, колись сильна і вольова жінка, безсила у своїй слабкості. Взагалі, дарма вона навіть говорить це! Хіба можна висловити словами, що вона відчуває? Хто взагалі це зможе зрозуміти?

Піднявши очі на Яну, Ольга Петрівна зустрілася з нею поглядом і спохопилася, що сказала останню фразу вголос. Може, їй здалося, але в очах Яни вона побачила…. розуміння, жалість, співчуття, – що завгодно, але тільки не байдужість. Дивно! Навіщо вона зі своїм смутком Яні? Але, так чи інакше, це зворушило Ольгу Петрівну.

– Мені багато не треба, Яно, але якщо ви мені будете допомагати і навіть просто приходити, я буду щаслива.

Підписавши договір і провівши Яну, Ольга Петрівна знову залишилася одна. Не запалюючи світла, вона ходила ще довго у весняних сутінках по квартирі, човгаючи капцями, занурена, як завжди, у свої думки.

Наступного дня Яна прийшла до неї вранці, ледве Ольга Петрівна встигла поснідати і випити свої пігулки. Вона почувалася незручно від приходу Яни. Інша річ – медсестра. Це було буденно для неї, вона до цього звикла за довгі сім років. По господарству все робив чоловік, інколи невміло, але їй це було давно байдуже, а останнім часом, коли залишилася водночас сама, вона взагалі махнула на все рукою.

– Знаєте, Ольго Петрівно, про що я хочу вас попросити? Тільки не ображайтеся на мене, я не хочу вас образити! У вас дуже брудно, і я вирішила почати з того, що приберу і вікна помию. Весна ж! А фіранки виперу. Можна?

Ольга Петрівна не знала, що сказати. Навіщо їй це? Ще розплачуватися доведеться, а у неї немає грошей. Але, поки вона збиралася з думками, Яна швидко переодяглася і вже зав’язувала симпатичний фартух в червоний горошок, так що їй залишилося тільки згідливо кивнути. Щоб не заважати, вона просто пішла в спальню і лягла на ліжко.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩