— ТАК ПАВЛОВІ НІЧИМ КВАРТИРУ ОПЛАТИТИ БУЛО,- МОВИЛА СТАРЕНЬКА КУТАЮЧИСЬ В СТАРЕНЬКИЙ КОЖУШОК. – ОТ Я ЙОМУ ВСІ ГРОШІ, ЩО НА ДРОВА СКЛАЛА Й ВИСЛАЛА. ТА Й СКІЛЬКИ ТІЄЇ ЗИМИ, ОТ СОНЕЧКО СКОРО ПРИГРІЄ, ВСЕ ТЕПЛІШЕ БУДЕ. А ТЕ, ЩО СВІТЛО ВІДРІЗАЛИ, ТЕЖ НЕ ПРОБЛЕМА – Я СВІЧЕЧКУ ЗАПАЛЮЮ. ТИ ЗА МЕНЕ НЕ ПЕРЕЖИВАЙ ДОНЮ, ЩО СТАРЕНЬКІЙ ТРЕБА

 

— Так Павлові нічим квартиру оплатити було,- мовила старенька кутаючись в старенький кожушок. – От я йому всі гроші, що на дрова склала й вислала. Та й скільки тієї зими, от сонечко скоро пригріє, все тепліше буде. А те, що світло відрізали, теж не проблема – я свічечку запалюю. Ти за мене не переживай доню, що старенькій треба.

У бабусі Стефки в будинку навпроти вже два дні не горіло світло. Я з тривогою вдивлялась в темряву  її вікнах, запорошених снігом, і сьорбаючи какао на кухні, думала: «Діти в місто повезли, або що погане сталося?»

– Взагалі дивно, – знизав плечима Дімка у відповідь на мої переживання – Не бачив я, щоб хтось приходив за нею. Та й кішок хто годує тоді? Думаєш, інших попросила?

Я стурбовано знизала плечима і відставила кухоль з какао. Стефанію у нас недолюблювали. надто вже нав’язливо вона іноді поводилась Тому зайвих розмов з нею ніхто не заводив: побачать на лавочці біля хвіртки – і бочком від неї, бочком, щоб навіт слова стара сказати тобі не встигла. У нас же вибору не було – на правах сусідки вона частенько навідувалася до нас за допомогою, іноді пригощала яблуками з саду і між іншим заводила ностальгічні розмови.

А тут мовчок. І світло не горить.

– Не знаю навіть. Сходити до неї, постукати? – невпевнено запитала я.

– Ну постукай, – відповів чоловік. – Раптом що.

Сніг падав вже третю добу без перестану. Хвіртка Стефки ледве піддалась – так її снігом завалило.

– Бабко -о -ооо! – стукнула я пару разів іржавим кільцем від ключів по обшарпаним дверям.

Тиша.

– Стефанія-я, ви вдома?

В передпокоях було так холодно, що з рота йшла пара. Як тільки я опинилася в маленькому темному коридорчику, обвішаному рваним кожухами, одразу відчула запах ладану.

– Бабцю!

– Хто там, – почула я хрипкий голос Стефанії через стінку, і у мене відлягло. – Дариночко, ти?

– Що ж ви в темряві робите?

Я пішла на голос і побачила, як Стефанія сидить в маленьких сінях перед кухнею, загорнувшись в хутряну жилетку. На заваленій набік тумбі поруч з нею були розставлені недогарки церковних свічечок і старі листи.

– Так я тут, – сором’язливо промовила вона. – Дариночко, все добре, ти йди.

Я лиш похитала головою.

– Ви ж тут мерзне! Давайте світло вам включу. А грубку що ж не розпалили? Ну подзвонили б нам, що ви  – я клацнула пальцем вимикач і через секунду підняла очі на «темну» лампочку на стелі. – А, що це зі світлом у вас, бабусь?

Стефанія охнула.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩