Леся працювала за кордоном, де її і застала звістка про те, що мама занедужала. Приїхати відразу не могла, бо боялася втрати добру роботу. Подруга не давала спокою, настирливо торочила одне й те ж: — Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала, проте не встигла

 

Коли я була маленькою, я думала, що найдовшою дорогою є дорога до школи, бо вона знаходилася в другому кінці села. Але згодом я зрозуміла, що є й інші дороги, значно довші. І тільки через роки я зрозуміла, що найдовшою є дорога до мами.

Ставши дорослими, у сімейних клопотах, за роботою і пошуках кращого ми так часто забуваємо про цю дорогу. Все обнадіюємо себе, що колись, потім, коли з’явиться більше часу, ми обов’язково поїдемо до неї. А часу нам насправді вистачає на все і всіх, крім найдорожчих людей. Обставини складаються так, що ми не можемо приїхати до родинного джерела навіть тоді, коли вже там нема кому нас зустріти. Зате в матерів, поки вони живі, завжди є час для дітей. За матеріалами.

Тепер минають довгі дні і місяці, а туга за мамою не відступає.

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була з мамою, — розповідає Світлана. — Вона мене проводжала до школи, допомагала у всьому, підтримувала. Шила для мене одяг, в’язала.

Коли я була студенткою, щосуботи приїжджала додому, бо знала, що мене чекають мама, бабуся і дідусь. У нашій хаті завжди було спокійно, тепло й затишно. Коли я вивчилася, вийшла заміж, то навіть не думала про те, щоби йти з дому. Мама з такою радістю і любов’ю бавила моїх дітей…

Привчила їх до сільської праці. І хоч нині вони живуть у місті, та коли приїжджають, то не цураються жодної роботи. Коли вони вчилися, то навідувалися у вихідні додому й привозили бабусі гостинці. Вона тішилась, як дитина. І ось тепер її немає. І я не можу змиритися з цим.

Може, я недолюбила її, щось недоговорила, недогледіла, та перед Богом і пам’яттю матері я чиста. Просто втратила дуже дорогу людину.

Слухаючи Світлану, думаю про те, які щасливі матері, котрі живуть у дружних родинах серед дітей і внуків… А ось сусідка Світлани самотня. Ледве пересувається з допомогою палички. Діти — за кордоном. Їхні гроші й передачі не можуть висушити материнські сльози, промовити тепле слово. Світлана підтримує стареньку, як може.

…Чому дорога до мами така довга? Невже життя таке настало? Неправда! Бо коли нам чогось дуже хочеться, то перепон для нас немає, знаходимо і час, і засоби. Поміж тим не думаємо, що життя минає швидко. Невдовзі прийде зрілість, а потім приведе старість і самотність. Довга дорога до мами обтяжлива. Зате мамина дорога до дитини завжди легка, бажана, радісна.

***

А ось іще одна історія. Звістка про те, що мама занедужала, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. Та й робота підвернулася високооплачувана й не дуже важка. Довго чекала такої. Подруга радила:

— Їдь до матері, Лесю. Ти ж у неї одна. Вона всю душу в тебе вкладала. Ти їй дуже потрібна. Ні сусідка, ні рідня не доглянуть її так, як ти.

— А як же робота? — розводила руками Леся. — Я стільки чекала такого шансу…

— Робота — не вовк, — не здавалася подруга, — до лісу не втече. Не буде цієї — трапиться інша. А мати — одна. Потім будеш жаліти.

— Я передам сусідці гроші — і хай радиться з лікарями, — вирішила Леся. — Лікарі краще знають, ніж я.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩