«МАМО, ЙДИ ВЖЕ ВІДПОЧИВАЙ, Я ВСЕ САМА ЗРОБЛЮ»: «НУ Й ПІДУ, ЯКЩО Я ЇМ НЕ ПОТРІБНА, – БУРМОТІЛА СТАРЕНЬКА ПІД НІС. – ТУДИ НЕ ЛІЗЬ, ТУДИ НЕ ХОДИ. ЇМ БИ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ Я ТІЛЬКИ СИДІЛА У СВОЇЙ КІМНАТІ, НА ОЧІ НЕ ПОТРАПЛЯЛА, ПОГОДУВАЛИ – І ВСЕ, ЯК СОБАКУ»

 

«Мамо, йди вже відпочивай, я все сама зроблю», – Олена спересердя відмахнулася. Євдокія Іванівна міцно стулила тремтячі губи, очі зволожились. Сумне нахнюплене стареньке обличчя було ніжне і допитливе, водночас.

Вона опустила їх долу, повільно повернулася й почовгала в іншу кімнату. Джерело

– Ну ти бачила, сама вже ложку в руках не тримає, а все намагається щось робити, тільки псує – то розіллє, то розсипле. І нічого не скажи, відразу в сльози, – досадливо поскаржилася Олена подрузі, що саме була в неї. Та розуміюче й співчутливо покивала головою і пішла додому. Господарка пішла її проводити.

Коли жінки вийшли, Євдокія Іванівна почала збирати у невеликий пакет речі. «Ну й піду, якщо я їм не потрібна, – бурмотіла вона собі під ніс. – Туди не лізь, туди не ходи, що не скажеш – усе невлад. Їм би хотілося, щоб я тільки сиділа у своїй кімнаті, на очі не потрапляла, погодували – і все, як собаку».

Вона кинула погляд на свій комод, де стояли світлини – її, молодої, з усміхненим чоловіком і маленькою донькою (де ті роки!), з доччиного весілля, малих онуків, які тепер вже самі мають родини й рідко з’являються тут. Потім переступила поріг дому. Пішла просто за дорогою, поринувши у невеселі думки.

Усе життя, починаючи з воєнного та повоєнного дитинства, Євдокія працювала. Життєрадісної вдачі дівчину, в якої все в руках гoріло, помічали й пропонували дедалі вищі посади. Це потребувало відповідної освіти, тому закінчила заочно інститут. Безоглядно віддавалася праці, була справжнім командиром на виробництві, справедливим і шанованим. Доньці, мабуть, її не вистачало, але ж тоді так усі жили – спершу думай про Вітчизну, а потім про себе.

Тлом до роботи пройшли найважливіші події – дорослішання доньки, закінчення нею вишу, нарoдження дітей, а її, Євдокії Іванівни, онуків.
Усе здавалося сталим і непорушним.

Першим удaром стала смeрть чоловіка. Міцна підпора, що тримала її, рухнула. Потім на роботі, де вона й після настання пенсійного віку багато років працювала, її пишно спровадили на пенсію.

І раптом виявилося, що все, що складало сенс життя багато десятків років, кудись зникло. Досі здавалося, що на роботі без її досвіду, її вміння вести колектив, «виконувати й перевиконувати», не обійтися. Ну хто краще за неї міг це зробити? Та ніхто. А тут – з ввічливою посмішкою випровадили і, здається, зітхнули з полегшенням, а її місце посів молодий та амбітний юнак.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩