ВІДГУЛЯЛИ ВЕСІЛЛЯ, А ТУТ ДРУГИЙ ПЛЕМІННИК ЛАШТУЄТЬСЯ В АРМІЮ. БІГАЄ ТІТКА ГАЛЯ НА ДВА ДВОРИ, ДОПОМАГАЄ. ЗАТРИМАЛАСЬ УВЕЧЕРІ ПО ГОСПОДАРСТВУ ТРОХИ БІЛЬШЕ ЗВИЧАЙНОГО. ПОТІМ У ХАТУ: «МАМО!» А ВОНА ВЖЕ СПИТЬ ВІЧНИМ СНОМ. ОБЛИЧЧЯ ТАКЕ ЛАГІДНЕ

 

Долина оповита марлею туману. Галинка дивиться у вікно і уявляє, як вони з мамою підуть по калину: стежкою попід берегом, а далі майже непрохідним чагарником.

— Давай, доню, почекаємо, доки сонечко вище підніметься, — лагідно озивається від печі мати.

Галинка тягнеться до кухля з молоком, відламує гарячого, щойно спеченого коржа. За якусь годину вони вже пробираються заростями, відводячи від обличчя причіпливе переплетене віття глоду, шипшини, терну, і вже здаля бачать, як красується вмита паволокою калина.

Галинка вкидає до рота кілька гірко-кислих ягід і вже вкотре благоговійно роздивляється кісточки — маленькі сердечка. Чому вони такі? І чому мама завжди намагається обламати менші, найнепримітніші кетяги, а великі, розкішні залишає палахкотіти на осінніх вітрах? «Хай ще світ поприкрашають. Будь доброю до всього живого, дитино моя». — «Буду, мамо…»

Галина прокидається й подумки кепкує із себе: знову всю ніч брела тихими заплавами далекого дитинства. У сусідній маминій кімнаті дзвенить своєю найвищою нотою тиша. Скільки було ось таких світанків, коли їй думалося: все могло б скластися зовсім не так, якби тяжка недуга не прикула матусю до ліжка, якби вона, Галинка, не була наймолодшою донькою, змушеною довгі роки піклуватися про неньку. Чи ж легке навантаження в 17 років? А що було робити? Старші сестри — заміжні, обвішані крихітними дітками. «Гляди матір, Галю, — просили. — Хоч поки наша малеча підросте».

Гляділа. Встигала і по хазяйству, і на городі, і зварити, і попрати. «Добра ти дитина!» — казали сусідки, котрі приходили провідати немічну. Кому було знати, як місячними вечорами рвалася душа до однолітків, як ковтала нишком сльози, коли хлопець, з яким мріяла побратися, знайшов собі іншу.

Не раз діймав розпач: не хотілось лишитись одиначкою. Але дивилася на матір — висохлу від тяжкої праці, вибілену тривалим лежанням, на її сині найдобріші у світі очі, і розуміла, що ніколи її не зрадить.

Минали роки, підростали племінники. Уже потягли ранці до школи, а їхнім матерям ще більше ніколиться: «Доглядай, Галю, неньку. Нам треба працювати, дітей у люди виводити. У тебе ж таких клопотів нема…».

Все ніби й правильно говорять, а очі відводять. Галині соромно за ту ніяковість, що з’явилась останнім часом між нею і сестрами. Хто винен, що життя складається саме так, а не інакше? Їй важко, проте і їм нелегко: у старшої чоловік — випивоха безпробудний, сама, бідолашна, все тягне, а середульша нездужає.

«Матінко моя, голубонько. Ви нас трьох ростили, про себе не думали. І не винні, що в мене життя не склалось. Скільки он довкола жінок із розв’язаними руками, але самотніх. Мабуть, не вистачило мені чи то краси, чи то мудрості, чи везіння…» — вела подумки розмову з ненею.

Так втішала себе, в душі, однак, сподіваючись, що приб’ється щастя і до її порога. Була лагідною, доброзичливою, спокійною. Та все ж не стрималася, захлипала в подушку, коли найстарша племінниця принесла запрошення на весілля. Виплакала, мабуть, усі свої сльози, бо прийшла привітати молодих уже усміхненою.

— Тітко Галю, це вам, — піднесла наречена широку стрічку з написом «Почесна мати». Давайте перев’яжу!

— Спасибі, Любонько, хай у тебе все збудеться…

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩