СВЕКРУХА НАВЧАЛА НЕВІСТКУ. «ДОНЮ, НЕ КОРИСЯ ЙОМУ, БУДЬ СТРОГІША, НЕ ПРОЩАЙ. Я ЯК ПОДИВЛЮСЯ НА ТЕБЕ, БАЧУ СЕБЕ. ТИ ВСІ МОЇ ПОМИЛКИ ПОВТОРЮЄШ, СЛІД У СЛІД. І ЩО Я МАЮ ЗАРАЗ? ЧОЛОВІК ПОКИНУВ, ЖИВЕ З ІНШОЮ, МОЛОДШОЮ НА ДВАДЦЯТЬ РОКІВ. А Я НЕ ЖИВУ, А КАЮСЯ, ДИВЛЯЧИСЬ НА ВАС. НЕ ВИБАЧАЙ ЙОМУ НІЧОГО, МОЖЕ Й СХАМЕНЕТЬСЯ»

 

Михайло почув якусь метушню в коридорі, здивовані вигуки і сміх.

— Що там таке? — піднявся з ліжка, подивився на годинник. — Ого! Вже полудень! Ну й довго ж я спав, вчора перебрав, не згадаю, як і додому дістався. Мати знову буде сваритися.

До кімнати зайшла мати і русявий юнак. Такі знайомі й рідні очі!

— Максимку, ти? Синку, як ти виріс, тебе і не впізнати, — підійшов батько з розкритими обіймами до сина.

Обнялися. Стара мати розплакалася.

— Бідна дитина, сиротиночка ти наша… — витирала очі кінчиками хустки.

— Мамо, цитьте. У нього є Батько. Що привело тебе, сину, до мене? — запитав у Максима. Мати метушилася на кухні, готувала на стіл.

— Батьку я приїхав до тебе за допомогою, не знаю, чи захочеш ти мені піти назустріч?

— Для тебе, сину, що завгодно. Світ переверну, а твоє прохання виконаю, — запевнив Михайло. — Але давай спочатку за стіл, а потім уже й до діла.

Поки бабуся готувала обід, Максим тим часом вийшов у двір. Яке все знайоме. Він тут ще з мамою був у гостях, лазив по отих яблунях, а горіх ще крислатішим та вищим став. Тоді мама молода була і йому десь років шість було, здається.

— Що, згадуєш як підзатильника від матері отримав за те, що видерся на самісінький вершечок горіха? — спитав батько.

— Так, згадав… — забринів голос Максима.

Хлопець уникав розмов про маму, щоб не розплакатися, адже минув лише рік, як її не стало.

Михайло поглянув на сина: як же він схожий на свою матір, на Ліну. Красива була жінка, справжня королева. Вона йому сподобалася, ще коли були студентами. Висока, струнка і довгонога дівчина, із великими сірими очима не одному хлопцеві закрутила голову. Коли вперше її побачив, сказав:

— Будеш моєю, не пожалієш.

На що вона йому відповіла здивованою посмішкою. Та невдовзі так і сталося, адже він хлопець був показний, гонористий і задерикуватий, бо було чого: батько — прокурор району! Для Михайла не існувало ніяких перепон і законів, він сам собі був законом. Ліна в нього закохалася, а він не міг собі дозволити, щоб така гарна дівчина належала не йому, так і одружилися. Приїхали в рідне місто, влаштувалися на роботу. Жили спочатку з батьками, потім відійшли на квартиру. Михайло, як він любив говорити, полюбляв «розігрівати свою натуру», випивки з друзями і подругами, розбірки, шалені гонки на автомобілі — все це прикривалося батьковою посадою. Після появи дітей Ліна сподівалася, що чоловік отямиться, буде поважнішим, але цього не сталося. Навпаки, він не соромлячись, став з’являтися на людях із іншими жінками, яких міняв, як рукавички.

Дружина терпляче мовчала, чекаючи дива: може, отямиться, може, його серце зіб’ється з хибного ритму, хоча б в ту мить, коли маленькі голівки доньки й сина пригорнуться до нього. Свекруха навчала невістку. «Доню, не корися йому, будь строгіша, не прощай. Я як подивлюся на тебе, бачу себе. Ти всі мої помилки повторюєш, слід у слід. І що я маю зараз? Чоловік покинув, живе з іншою, молодшою на двадцять років. А я не живу, а каюся, дивлячись на вас. Не вибачай йому нічого, може й схаменеться».

Та Ліна прощала. Щоб зберегти сім’ю і забути все погане, вони виїхали жити в інше місто.

Та розбиту чашу не склеїти, не залагодилося їхнє життя: Михайло пив та гуляв. Вони розлучилися. Для Ліни це був важкий період у житті, бо вона його ще любила. Та й двоє дітей на руках: доньці — одинадцять, синові — сім років.

— Хлопці, до столу! — погукала мати.

Сіли обідати. Михайло відкрив пляшку.

— Батьку, я не п’ю.

— Ти, як хочеш, а я для тонусу трішки ковтну, — налив собі чарку. — Ну, яке в тебе діло до мене? — запитав у сина.

— Батьку, ти ж знаєш, що відколи мами не стало, я живу в Насті. Вона, хоч і моя сестра, але ж я бачу, що їм не потрібний. У неї — своя сім’я, дитина, та й квартира однокімнатна, Настя ніде не працює. У Полтаві жити важко без роботи або сторонньої допомоги.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩