– Як до чого? Йому життя влаштовувати треба.

 

Ми з чоловіком вже чотири роки живемо у власній квартирі, яку взяли в іпотеку. Ми жили дружньо,  завжди підтримували одне одного  й ні від кого не залежали. Все було добре до того дня.

Минулого місяця, наче грім серед ясного неба,  тітка подзвонила. Дуже щасливим голосом вона розповідала, що її  син днями з в’язниці вийти повинен. Тітка щиро вірила, що засуджений він був безвинно. Хоча я в цьому дуже сумніваюся. Вислухавши її радісне щебетання з цього приводу, я задала цілком логічне запитання:

– А я то тут до чого?

– Як до чого? Йому життя влаштовувати треба. Поки на роботу влаштується, поки на ноги встане, та ще й дружину молоду привезе – одружився в колонії. Так що допомогти треба Вові, хто чим зможе. Тітка  – кімнатку молодим виділить, дядько  – машинку стару віддасть. З інших – гроші збираємо. Одягнути хлопця треба, взути, та гулянку влаштувати з нагоди повернення! – пояснила мені тітка.

Я зараз в декреті, дитині вісім місяців. І зараз я відірву шматок з нашого з чоловіком сімейного бюджету і віддам гроші на свого двоюрідного судимого брата? Зайнятися мені нічим?

Приблизно так я тітці і сказала. Вона фиркнула і кинула трубку.

Володю зустріли так, ніби він героєм з війни повернувся, а не відбував покарання за скоєний ним злочин. Ресторан, гулянка. Свято майже на тиждень затягнулось. Звісно, адже він так нудьгував по радощах життя.

Ось тільки тітка, дізнавшись про дружину сина, різко передумала його до себе пускати. Там у молодої дружини – дітей троє і жодна дитина не була їй внуком. Стала тітка  думати – куди ж синочка приткнути. До себе у квартиру власного сина пускати вона, як не дивно, відмовилася. Зате про мене згадала.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩