– ДОСІ НА МЕНЕ ОБРАЖЕНА? – ПОРУШИВ МОВЧАНКУ ДМИТРО. – НЕ Я Ж ЗА КІЛЬКА ДНІВ ВІД ВЕСІЛЛЯ ВІДМОВИЛАСЯ. ХОЧА, ДОБРЕ, ЩО ТАК СТАЛОСЯ. НЕДАРМА КАЖУТЬ: УСЕ, ЩО РОБИТЬСЯ – НА КРАЩЕ. АЛЕ ТОДІ БУЛО БОЛЯЧЕ. ХОТІЛОСЯ ПРОВАЛИТИСЯ КРІЗЬ ЗЕМЛЮ ВІД СОРОМУ І ЛЮДСЬКИХ ПЕРЕСУДІВ

 

Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю й вирушила мандрувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала автівку, сідала в тролейбус чи трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження.

Неподалік однієї із зупинок тролейбус тяжко зітхнув, скреготнув і водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався». Джерело

Пасажири збадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі й задавнені болячки. А Софія пішла до водія запитати, як вибратися з незнайомої вулиці.

– Я тут уперше. Скажіть, будь ласка.

– Софія?!

– Дмитро?!

Із колись гарного, ставного хлопчиська Дмитро перетворився у дебелого чолов’ягу. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними.
Обоє почувалися ніяково.

– Досі на мене ображена? – порушив мовчанку Дмитро.

– Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча, добре, що так сталося. Недарма кажуть: усе, що робиться – на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому і людських пересудів.

– Мене життя також по голові не гладить. Може й, за тебе. Одна донька – і та iнвaлід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є змога. А я гарую. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти ж нівроку виглядаєш. Певно, добре живеш.

– Все маю для щастя: чудову сім’ю, гарну роботу.

Софії хотілося допекти Дмитрові. Як він їй колись.

Дмитрове і Софіїне села розділяв став. Люди часто, замість назви села, казали: «Треба піти на той бік ставу» або «Узяв дружину з того боку ставу».

– Гарна пара, – перемовлялися по обидва боки ставу.

– Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться.

– Тягнеться за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь,

– Атож! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу в райцентрі працює? Третій рік, здається.

До весілля залишилось зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним. Господарі – майстрували шалаші.

Одного дня біля сільського магазину зупинилася легківка. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, то ж у них і запитала:

– Дмитро Іванишин тут живе?

– Тут, – дружно закивали головами молодиці. – А ви хто йому будете?

– Майбутня теща.

Очі пліткарок округлилися, наче блюдця.

– Може, ви, панунцю, не того Дмитра шукаєте. Наш скоро буде мати іншу тещу. Весілля на носі.

– Лідо, вийди-но з машини, – гукнула незнайомка.

Із «Жигулів» ледве вибралася вaгiтна дівчина.

– Ось! Восьмий місяць Дмитрове дитя носить. А він голову іншій закрутив.

– Та ні, панунцю, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається.

– А що, ця Софія також вaгiтна?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩