ОЛЕНА ТИМ ЧАСОМ ПОДУМКИ ПІДРАХОВУВАЛА, СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ВОНИ НЕ БАЧИЛИСЯ? 6 РОКІВ! МИКОЛА НІБИ ПОМЕНШАВ, ЛИСІТИ ПОЧАВ, ЗМОРШКИ ПІД ОЧИМА ТЕЖ ДОДАВАЛИ ВІКУ. «А МИ Ж МАЙЖЕ ОДНОЛІТКИ», — ПОДУМАЛА. ТАКЕ ЗНАЙОМЕ-НЕЗНАЙОМЕ ОБЛИЧЧЯ. ЗВИЧАЙНЕ Й БУДЕННЕ. І ЧОГО ВОНА ТАК ПОБИВАЛАСЯ ЗА ЦИМ ЧОЛОВІКОМ?

 

Оля крутилася перед дзеркалом. Причесалась, підфарбувала вії, обсмикнула міні-спідничку.

— Та гарна вже, гарна, — до кімнати заглянула Олена. — Годі чепуритися, а то ще сороки вкрадуть, угледівши твої блискітки у вухах та на одежі.

У відповідь Оля розсміялася, ніби зайшовся дзвіночок.

— Мамо, можна взяти твою сумочку?

Олена ствердно кивнула, мимохіть замилувавшись донечкою. 17 уже — не дитина. Різниця у віці між ними 19 років. Олена у свої 36 носить одяг майже однакового з донькою розміру — хіба що трохи ширша в талії. Дехто з подруг заздрить їй та все випитує секрети дієти. «Багато не їсти, особливо смачного та солодкого», — з іронією відказує їм Олена.

Подругам і невтямки, що її слова потрібно розуміти буквально. Не випало їй у житті ласувати досхочу смачненьким…

Дзвінок у двері перервав думки. Оля метнулася до передпокою.

Клацнув замок, прочинилися двері… й запанувала тиша.

— Олю, хто там? — стривожена Олена виглянула з кухні й теж заніміла. З руки випала й розбилася чашка.

На порозі стояв Микола — її колишній чоловік. Він і обізвався перший.

— Здрастуйте… Це я… Ось приїхав… — бубонів розгублено, переводячи погляд із дочки на дружину. — Оля вже така доросла, я спочатку подумав, що це ти, Лєно.

— А ти ще б через 10 років приїхав, тоді й зовсім нас не впізнав би. Чи ти думав, що без тебе донька не виросте? — Олена нарешті опам’яталася.

— Олю, впізнала? — звернулася до доньки. Та мовчки кивнула.

— Проходь, розповідай, чим зобов’язані твоєму візиту, — Олена насмішкувато дивилася на чоловіка. — А тебе, — звернулася до доньки, — здається, чекають. Із батьком ще зустрінетесь, звісно, якщо він зволить це зробити…

Микола сів скраєчку на стілець, ковзнув поглядом по кімнаті й тільки тоді перевів погляд на колишню дружину. Вона здавалася спокійною.

Олена тим часом подумки підраховувала, скільки ж це вони не бачилися? 6 років! Микола ніби поменшав, лисіти почав, зморшки під очима теж додавали віку. «А ми ж майже однолітки», — подумала. Таке знайоме-незнайоме обличчя. Звичайне й буденне. І чого вона так побивалася за цим чоловіком?

Запитання роїлися в голові, але відповіді вже не потребували. Ні суму, ні жалю не залишилося. Навіть зловтіхи не було від того, що ось він, її Микола, нарешті прибився додому…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩