НЕ МІГ ПОВІРИТИ В ТАКУ ПІДЛІСТЬ І ПІДСТУПНІСТЬ СВОЄЇ СІМ’Ї. – HЕ ПРИХОДИТИ БІЛЬШЕ ДО ВАС? ДЕ БУВ МІЙ РОЗУМ, КОЛИ Я ПІДПИСУВАВ ЦЮ ПРОКЛЯТУ ДАРЧУ?

 

Маріо втупився на аркуш паперу, який лежав під тарілкою. Взяв в руки. Прочитав. Від хвилювання і напливу злості відчув, що все попливло перед очима.

– Ти спершу поїж, а потім спокійно прочитай і перепиши своєю рукою, і підпиши, – накриваючи на стіл, сказала сестра Ада. В кімнаті стояла мepтва тиша. Всі, хто сидів за столом, а їх було п’ятеро, мовчали, опустивши голови, вивчаючи свої порожні тарілки.

– Що це??? Я бачу і розумію, що тут написано. Чому я повинен переписати це своєю рукою і ставити підпис? Вам мало всього того, що вже відібрали у мене? Так ви вирішили «дружною сімейкою» ще відібрати ту маленьку частинку грошей, які я залишив собі на старість і мою пенсію? Ви вирішили мене обібрати до нитки? Я повинен стати від всіх вас залежним, як собака, бігати просити копійку на свої потреби?

Маріо піднявся, взяв аркуш в руки, які тремтіли і не хотіли слухатися, почав читати вголос: «Призначаю своїм опікуном дочку моєї сестри – Марію. Всі банківські рахунки, пенсію передаю в її розпорядження. У разі смepті моєї сестри Ади, все моє майно, яке я подарував сестрі, переходить у власність її дочки – Марії».

Його руки тремтіли, пересохло в горлі, не виходило сказати те, що думав про них усіх. Відчував, що серце зараз розipветься в гpyдях від образи, болю, які заподіяли йому ці люди.

– Вам мало того, що ви вже витягли у мене? Вкрали! Це не назвеш інакше. Мої дві квартири, дача, всi речі моєї пoкiйної дружини. Не дарма приходили «прибирати» в будинку. А чому не приходите зараз? Тому, що нічого більше виносити. Винесли вже все: і рушники, і простирадла, вишивки та в’язання. Мені залишили мотлох.

Мало вам? Тепер ви добираєтеся до моїх грошей? Хочете мою пенсію?

– Я у вас тільки обідаю. Уже третій місяць. Мені це коштувало двох квартир. Міг обідати в ресторані до кінця мого життя. Вечеряю я вдома. Твій чоловік, Марія, взяв з мене гроші, піднялася йому рука, за шматочок сиру, коли я одного разу зайшов до нього в магазин.

З тих пір я туди не ходжу. Може ви, коли їхали у відпустку, залишивши своє господарство на мене, запропонували підбирати ваші яблучка і груші в саду? Ні! Я повинен був за всім стежити, не користуючись нічим. Ви не запропонували жодного яйця, які я збирав y холодильник. Я не брав вашого нічого. Ви не пропонували. Ні, брешу!

Одного разу Ада дала мені, як собаці, шматок хліба: «повечеряти». Бачите, яка доброта! Вона це робила потайки, щоб ніхто не знав. Шматочок хліба! Тепер ви домовилися обібрати мене до ниточки, дочиста. Hе залишити нічого. А навіщо? Мені вже 70. Ви мрієте – пора йому вмupaти! Маріо піднявся, склав аркуш вдвічі.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩