«ТИ, СИНУ, ПОЧЕКАЙ: ВОНА КРЕДИТ ВІЗЬМЕ І КВАРТИРУ НОВУ КУПИТЕ, ТОДІ ПРИ РОЗЛУЧЕННІ, БУДЕ, ЩО ПОДІЛИТИ!» – ПОВЧАЛА СВЕКРУХА ЧОЛОВІКА. Я З РОЗПАЧУ ЗАБІГЛА У КУХНЮ, ЧОЛОВІК ОТРИМАВ ЛЯПAСА, А СВЕКРУХА ПОШКОДУВАЛА, ЩО ВЗАГАЛІ ПЕРЕСТУПИЛА ПОРІГ МОЄЇ ДОМІВКИ

 

Я виросла в дитячому будинку, своїх батьків не пам’ятаю, залишилася сиротою, коли мені було лише два роки.

У дитячому будинку, звичайно, життя не було цукром. За великим рахунком, нікому ми не потрібні, особливо, коли виходимо у велике життя в 18 років. З інститутом у мене не вийшло, хоча я і хотіла, але директор дитячого будинку сказала:

– Нічого тут ще 2 роки ошиватися, вистачить з тебе і ПТУ, йди і вчися на бухгалтера, бач ти  є ніхто і звати ніяк, а запити, як у королеви!

Я закінчила училище, здобула професію, хоча все життя і мріяла про іншу. Куди йти? Родні ніякої.

Добре хоч, що зараз держава виділяє дітям-сиротам хоч якусь житло. Свою квартиру я отримала з запізненням на рік, до цього натомилася по чужих кутках, знімаючи кімнату.

Квартиру дали з ремонтом, але приватизувати її я не могла 5 років. Приблизно через місяць після новосілля я познайомилася з Андрієм. Почали зустрічатися, а потім і жити разом. Ще через рік розписалися.

З дітьми поспішати не стали, я хотіла спочатку встати на ноги, та й свекруха Олена Миколаївна радила:

– Ні до чого вам поки діти, молоді ви ще, обживаючи поки, ви ж гoлота, особливо ти, невістонька, ні батьківщини, ні рідні, ні допомоги!

Свекруха мене недолюблювала, спочатку вона намагалася навіть синові заборонити зі мною зустрічатися, все обурювалася:

-Привів в сім’ю невідомо кого. Може у неї в рідні були алкaші з нapкоманами або ще гірше, душевнохворі пcихи. Вони в дитбудинках своїх вже в 15 років пройшли і крим і рим. Удружив, синочок, на старості років!

Але потім начебто змирилася, хоча посміхалася мені, а очі колючі. Минуло 5 років, квартиру я приватизувала, стала нарешті повноправною власницею.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩