Директор дитбудинку похитав головою і з сумом сказав: «Вони ж трійнята … Невже всіх заберете?»

 

Наша історія починалася, як у всіх. Зустрілися, полюбили один одного, відіграли шикарне і дуже веселе весілля. Численні гості від душі бажали нам діток, і ми з чоловіком вирішили не відкладати з цією справою.

Перша вагітність виявилася невдалою, оскільки ембріон замерз, тобто, як кажуть лікарі, застиг у розвитку. Але ми не впали у відчай і продовжували старання. Друга спроба стала трагедією – позаматкова вагітність. Після операції мені сказали, що я більше ніколи не буду мати дітей.

Ми з чоловіком відчували безмірне горе. Але життя брало своє. Кожен з нас зробив хорошу кар’єру, в результаті чого ми мали велику квартиру, відмінну дачу, дорогі машини. Однак, навіть наші регулярні мандрівки не заповнювали порожнечу. Коли нам виповнилося по 30 років, чоловік першим вимовив слово «усиновлення».

– Кохана, може ми усиновимо дитину? Всі про діток кажуть, про мультики, велосипеди і школи. Мені теж хочеться бути батьком.

– Я боялася тобі це запропонувати. А ти хлопчика хочеш чи дівчинку?

– Не принципово. Але якби була дівчинка, я б ростив її як принцесу.

Ми скористалися послугами дорогого адвоката і ми швидко отримали дозвільні документи. Відразу ж вирушили в дитбудинок, оскільки вирішили взяти дівчинку дорослішу, а не чекати новонароджену.

Ми встали в сторонку і стали розглядати малюків. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за спідницю. Виявилося – це білява трьох-чотирирічна дівчинка з сонячними веснянками.

– А ти часом не моя мама? – запитала Янголятко.

Моє серце ледь не зупинилося. Сльози текли з моїх очей, а з губ зірвалося:

– Так, я твоя мама, а це – твій тато. Ми прийшли за тобою.

Чоловік узяв дитину на руки, і ми дружно вирушили до директора дитячого будинку. Сергій Михайлович подивився на нас, покликав вихователя і попросив віднести дитину в спальню, а нам запропонував присісти. Ми відразу зрозуміли, що щось не так.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩