Матвій поїхав. Пропонував, аби наступного разу Віра приїхала до нього познайомитися з мамою. Але Віра Матвія не дочекалася, вийшла заміж за іншого. Про свій крок шкодувала все життя

 

Доля людська – нерозгадана таємниця. Кохаєш одного, виходиш заміж за іншого, а потім все життя шкодуєш про це…

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», – подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася – і ніби бачила серед них себе. За матеріалами.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій – її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона – у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. Із ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора та насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Якось під час прогулянки біля озера Матвій, дивлячись їй у вічі, сказав:

– Я так хочу, щоб ти була щасливою…

Тоді Віра не дуже звернула увагу на його слова… Поруч стояв красивий русяво-кучерявий юнак – і їй здавалося, що так буде вічно. Ходили у широкий степ, жартували, завжди знаходили тему для розмови. Час минав швидко. Матвій прокидався на світанку і поспішав на озеро ловити рибу. Сушив на сонці тараньку та приносив Вірі. Вона не любила тараньки, але не хотіла його образити, то ж чемно брала, дякувала й віддавала рибу подругам.

Літо промайнуло… Готувалися до від’їзду. На останньому побаченні Матвій хотів щось сказати Вірі, але так і не сказав… А потім були листи… Як він писав! Читаючи їх, вона ніби занурювалась у любовний роман, головною героїнею якого була сама… А з яким захопленням читала: «Як шкода, що я не художник чи поет, бо написав би портрет прекрасної, ніжної, чистої дівчини зі світлою душею…»

Віра перечитувала листа по кілька разів, милувалася світлиною Матвія, на звороті якої було написано: «Коханій – найкрасивішій, найдорожчій дівчині на світі». Пригадуючи, вона на мить задумалася… Тільки тепер зрозуміла, що це були найкращі хвилини в її житті…

Потім він приїхав до неї після першого семестру. Зустрілися… Довго розмовляли, але розмова вже не клеїлася, як колись. Віра зустрічалася з іншим, із Романом, і Матвій, напевно, це відчув. Над її ліжком висіло фото якогось юнака, але він, навіть не запитав, хто це. Гуляли містом, говорили про навчання. Вона була неуважна і думала, щоби скоріше піти. Пропонував, аби наступного разу приїхала до нього познайомитися з мамою. Віра чомусь мовчала… Була вже пізня година, і вона повернулася у гуртожиток, а він – у готель. Наступного дня Матвій поїхав.

Через тиждень отримала листа від нього. Він написав те, що боявся сказати віч-на-віч: «Між нами пробігла чорна кішка. Я не розумію, чому, але хочу, щоб ти знала: я тебе люблю…»

Що відписала – вже не пам’ятає, але листів більше не було. Чому їхні дороги розійшлися? Важко відповісти. Віра ловила себе на думці, що у всьому винна сама, але шукала виправдання… Сотні кілометрів, що розділяли їх, стали бар’єром між ними. Роман поступово займав місце у її серці. Вони вчилися на одному курсі, мали спільні інтереси. Віра відчувала підтримку, розуміння та повагу.

Чому Матвій не боровся за неї, а мовчки відійшов? Відстань між ними стала перешкодою і переміг той, який був тоді поруч. Але хіба для люблячих сердець є перепони? А чи кохала вона? На всі ці запитання Віра ніколи не отримає відповіді. Насправді ж Матвій так її кохав, що відійшов, аби їй було добре. Така думка ніколи не спадала їй на гадку.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩