Приїхала на виклик до дитини, працюючи на швидкій. Побачила в чужому домі свого чоловіка

 

З Колею ми одружилися на 1 курсі інституту. Ми дуже любили один одного і поспішили з одруженням, тому що я завагітніла. Перший час нам доводилося несолодко. Але ми на всі життєві труднощі дивилися з оптимізмом, адже розуміли, що це тимчасові проблеми, і рано чи пізно ми станемо на ноги.

Найголовнішим було те, що ми любили один одного, поважали і берегли. Ми були молоді, здорові, повні сил і ентузіазму. У нас росла чарівна донька, і більшого щастя нам не потрібно було.

Пройшли роки. Вірочка наша виросла і, вийшовши заміж, виїхала з чоловіком за кордон. Ми з Колею залишилися одні й думали про другу дитину, адже нам було всього по 39 років.

Незабаром Миколі запропонували хорошу роботу. Зарплата була хороша, але з частими відрядженнями. Я майже не бачила свого чоловіка, він весь час був в роз’їздах. А я нудьгувала вдома на самоті. Працювала на «швидкій» і, щоб проводити менше часу в порожньому будинку, взяла собі додаткові чергування.

Одного разу, як завжди, надійшов виклик: у 5-річної дитини була дуже висока температура, яку нічим не можна було збити. Нам відчинила двері миловидна жінка і провела в кімнату до хворої дитини. Я попросила принести чайну ложку, щоб подивитися хлопчикові горло. «Дорогий, принеси лікарю маленьку ложечку!» – крикнула жінка.

Через 2 хвилини відчинились двері, і до кімнати зайшов мій Коля. Я мало не зомліла від побаченого! Микола був у домашньому одязі і тапочках. За ним слідом бігла дівчинка років семи: «Татусю, підемо складати кубики. До Дениса не можна заходити – він хворіє ». Дівчинка схопила мого чоловіка за футболку і почала тягнути за собою. Микола побачив мене і зблід. Він поклав злощасну ложку і вийшов з кімнати.

Мені довелося взяти себе в руки і докласти чимало зусиль, щоб продовжити огляд. Призначивши дитині лікування, я поїхала працювати далі. На душі було дуже дивне відчуття. Складалося враження, що всередині мене щось обірвалося. Я не плакала, просто не могла прийняти те, що побачила годину назад.

Микола все життя на руках носив мене, здував порошинки. За 20 років спільного життя я ніколи не сумнівалася в його любові і вірності. Я не розуміла одного: як можна бути таким лукавим – приходити додому від іншої жінки і говорити, що любить мене більше життя?

Тільки закінчивши чергування, я прийшла додому і дала волю сльозам. Весь день я проплакала: мені було дуже прикро. Адже людина, яку я все життя любила, зрадила мене, завдала удару в спину – підло і нишком. Він приходив додому для звіту, а виявляється, у нього була інша сім’я. Сім’я мого чоловіка – звучить смішно. Але мені було не до сміху.

Незабаром пролунав телефонний дзвінок – це дзвонила наша дочка Вірочка. Я намагалася спокійно з нею розмовляти, але це мені давалося важко. «Мама, що у вас сталося?» – запитала мене дочка. «Вірочка, у нас все добре», – сказала я. «Мамуля, що не бреши мені. Я ж відчуваю, що щось сталося, і тепер буду нервувати ». Не витримавши, я розплакалася і все розповіла доньці.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩