Я все ще вірю, що тато забере нас додому…

 

Повна сім’я у мене була тільки в ранньому дитинстві. Коли мені було три роки, мама померла при пологах, а у мене з’явилась сестричка Ліда.

Татко  виховував нас один. Я навіть не буду розповідати про те, як йому самому було важко. Батьки у нього померли дуже рано, а мамина рідня його не прийняли. Допомоги  не було від кого чекати. Він був і татом і мамою для нас одночасно. Готував так собі, скажу чесно. Зате читав книжки вечорами й завжди грав з нами від душі. Все було б добре, якби не одне АЛЕ …

Ми були єдиним багатством тата. З роботою йому вкрай не щастило. Нікому не потрібен працівник, якому потрібно постійно йти швидше з роботи. А тато нас любив і завжди приходив в садок вчасно, щоб ми останніми там не залишалися. Він всяко намагався згладити для нас втрату мами. Я бачила, як він плаче вечорами, скупі чоловічі сльози проступали крізь мудрі великі очі. Він часто сидів мовчки й про щось думав, вдаючи що читає газету. Але я-то бачила, я знала – він сумує за мамою, думає про неї.

Сама я маму не пам’ятаю, була маленькою, але судячи з їх щасливих облич на фотографіях, вони один одного дуже любили. Мені дуже не вистачає мами і я дуже переживаю за татка. Він часто не встигав прибрати удома, ми з Лідою бігали по квартирі голяка, іноді могли розгромити квартиру. Хтось із сусідів поскаржився на тата в органи опіки.

Того вечора тата не було вдома, він пішов у справах. У двері постукали. Ми з Лідою якраз добряче постарались і перевернули весь дім. Я відкрила двері і жінка з суворим поглядом запитала батька.

– Татка зараз немає.

– Одягайтеся, ви їдете з нами.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩