Через 18 років після того, як Варя залишила донечку на порозі будинку Степана, вона повернулася і постукала пізно ввечері у вікно Степанового дому. Як він її зустріне? Що вони скажуть одне одному? Колись Варя кохала Степана, а він її – ні. Просто використав, щоб Марина приревнувала. Тому Варя так і вчинила…

 

Колись Варя кохала Степана, а він її – ні. Просто використав, щоб Марина приревнувала.

Того дня в селі справляли весілля Гната і Ольги, на святкуванні гуляли-пили всі друзі молодят. Серед них – Степан, Марина, Варя.

Вона ще зі школи кохала його, але була бідною сиротою, яку виховувала бабуся, до того ж, не надто вродливою. Так, симпатичною, не більше. Інша справа – золотокоса Маринка, дочка місцевого фермера, зірка їхньої школи.

На тому весіллі до Марини весь вечір залицявся якийсь парубок з міста, очей з неї не зводив, на відступав ні на крок, запрошував на всі повільні танці. А вона й рада! Дарма, що вже десь місяць, як вони зі Степаном вважалися парою. Врешті, вона нічого хлопцю не обіцяла, вони ще такі юні!

Степан дивився, злився, а потім запросив на танець Варю, яка, знав, закохана в нього по вуха зі шкільної парти.

Пригорнув дівча до себе ніжно й міцно, він умів. Але лише для того, щоб ота його золотокоса красуня помітила, заревнувала, кинула свого «городського»…

А Маринці – хоч би що, наче й немає його, Степана, тут зовсім.

Голова в хлопця – хмільна, єство – молоде, Варя тулиться до його грудей кошенятком, тільки що не мурчить…

Сіно було таке м’яке й запашне, зорі – кольоровими і лагідними. Варя ніколи не була такою щасливою…

А на ранок, на другий день святкування весілля, Степан підійшов до Варі:

– Варочко, ти це, чуєш, вибач… Прости мене… Я випив, дурно себе повів з тобою… Я ж це… з Мариною, з нею хочу бути…

– Будь, – гірко знизала плечиками Варя. – Я нікому не скажу, ти нічим не завинив переді мною. Я ж по своїй волі…

Скоро Варя зрозуміла, що чекає дитинку. Ох, і розгубилася ж… А потім в ній визрів план… Він її використав? Що ж.

Варя виїхала у місто, де вже кілька років жила її подруга. Працювала на заводі, мешкала в гуртожитку. І Варі допомогла влаштуватися.

Через кілька днів після того, як народила дівчинку, Варя поїхала зі згорточком на останньому вечірньому автобусі в село, залишила немовля на Степановому порозі, у пелюшки записочку вклала.

Зайшла попрощатися з бабусею. А потім пропала на довгі роки.

Там у місті, був у неї кавалер, за яким і поїхала Варя аж у Грузію.

У 34 овдовіла, пожила якийсь час біля рідні чоловіка, а потім…

Почало тягнути, снитися й боліти те, що, думала, назавжди викреслила з життя, залишила в минулому… А воно прокинулося в ній і кличе, кличе…

Поїхала. Знала, що більше не повернеться сюди, як би там не було. Доживати, вже як там прийдеться, буде в Україні. Ще й не стара зовсім, 37 виповнилося, а здається-відчувається Варварі, що вона вже бабця з важелезним життєвим тягарем-вантажем на плечах… На душі.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩