ТОГО ВЕЧОРА КАРИНА БІГЛА НА ПОБАЧЕННЯ ТРОХИ ЗАСМУЧЕНА. ПОДРУГА РОЗПОВІЛА, ЩО АРТЕМ УКЛАВ ПАРІ З ДРУЗЯМИ, ЩО ЗМОЖЕ ЗАКОХАТИ В СЕБЕ БУДЬ-ЯКУ ДІВЧИНУ В СЕЛІ, А ВИБІР ВПАВ НА НЕЇ, ТОМУ ЩО ХЛОПЦІ ВВАЖАЛИ ГОРДЯЧКОЮ, НЕПРИСТУПНОЮ ФОРТЕЦЕЮ. НЕДАРМА

 

Білопінно цвітуть вишні.

Ще вчора вони сором’язливо розкривали пелюстки, а сьогодні просто заполонили цвітом! Гнуть свої пишні віти стрункі наречені, ніби тонкою фатою вимереженою з інею покриті, кланяються матінці-землі, просять благословення на щедрий урожай. Цвітуть вишні. Ніби білою ковдрою накрило невелике містечко. А їхній незрівнянний тонкий аромат пливе невидимкою у повітрі, бентежить розум і змушує думками повернутися у минуле. Господи, як же швидко час летить. Так швидко, що, пригадуючи молодість, інколи навіть і сумнів виникає, а чи було то все насправді.

Карина милувалася заквітчаною вулицею крізь віконне скло. День видався насиченим подіями. Сьогодні зустрічалася з кумами, разом ходили до місцевого ресторану, аби проконтролювати, як йдуть приготування до весілля. Все ж для Карини подія важлива. Син близьких друзів, її хрещеник, на весільний рушник збирається стати. Карина не приїхала додому на Великдень. Одвічні справи, яким іноді здається не має ні кінця, ні краю. А тут така подія. Гріх проігнорувати. Щоправда, чоловік та діти залишилися в місті.

За матеріалами – “Є”.

Пообіцяли приїхати в переддень святкування. Милувалася краєвидом. Таки надзвичайно цвіли вишні. На клумбі у променях втомленого сонця палахкотіли ранні тюльпани червоним, жовтим, фіолетовим, багряним. І раптом краєм ока Карина помітила стару черемшину, що розпустила свій ніжно-рожевий квіт. Вона ніби загубилася, притаїлася серед вишень-наречених. Ніби ховалася від людських очей, сподіваючись вберегти свою красу надовше.

Карина, крикнувши матері з коридору, що йде прогулятися, поспішила на вулицю. Сонце уже ховалося за обрієм, розфарбувавши небо у червоні та рожеві тони. На вулиці було тихо, так тихо, що чутно було як гудуть хрущі та шумлять одвічні бджілки-трудівниці. Карина підійшла до черемшини. І вдихнула п’янкий аромат. Поруч ріс абрикос, котрий уже перецвів та дав змогу красуватися вишням. Яблуні тільки бубнявіли, не наважуючись створювати конкуренцію. Карина прихилила гілочку черемшини і зарилася лицем у повні китяги. Щось сталося з її серцем. Защеміло. А на очі навернулися сльози. Вдихала аромат кохання. Того, яке почалося і закінчилося двадцять років тому.

Тоді також цвіли вишні. Рожеві абрикоси вже облетіли, а цвітіння яблунь ще було попереду. Вишні квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Але тоді вони квітли…

Карина уже й не пам’ятає про що тоді говорила з Артемом, коли, тримаючись за руки, стояли під цією черемшиною, куди юнак щовечора поспішав на побачення і, куди на крилах кохання летіла вона, лише вгледівши силует коханого. Їхні трепетні та ніжні почуття розпускалися поступово. Вони жили на сусідніх вулицях, знали одне одного все життя. Карині здавалося, що вона кохала Артема скільки себе пам’ятає, ще з малечку. А він?. Старший на сім років, доросліший, мудріший. Сама не знала, як вдалося заволодіти його увагою, бо ж ще ж зовсім недавно Артем ходив попід руки з іншою. Навіть чутки ходили, що у Артема з Катериною незабаром весілля. А тут, як грім серед ясного неба, юнак став приділяти знаки уваги саме їй, запрошувати на побачення та шепотіти слова кохання, що манили, як запах черемшини.

Того вечора Карина бігла на побачення трохи засмучена. Подруга розповіла, що Артем уклав парі з друзями, що зможе закохати в себе будь-яку дівчину в селі, а вибір впав на неї, тому що хлопці вважали гордячкою, неприступною фортецею. Недарма. Бо всі, хто намагався залицятися чи пропонував провести додому, отримували безжалісну відмову. А як могла бути прихильною ще до когось, коли серце належало йому, одному-єдиному.

– Ти засмучена? – запитав Артем і стиснув у своїх міцних долонях її руку. – Розкажи, хто тебе образив? – він так дивився на неї, що здавалося торкається глибин душі. Не хотіла брехати. Вирішила, що краще одразу розставити усі крапки над «І».

– Чула, що ти на два фронти працюєш. Встигаєш і до Катрі, і до мене. – випалила на одному подиху і відвернулася у бік.

Артем двома пальцями взяв її за підборіддя і змусив дивитися йому в обличчя.

– Я тебе кохаю. Тебе! А з Катею ми розійшлися. Ти ж знаєш, які у неї пріоритети. Не кохання хоче, а штамп у паспорті… А ти інша. Розумієш, що чоловік перед тим, як створити сім’ю мусить міцно стати на ноги. Карина кивала. Розуміла, що немає куди квапитися. У них ціле життя попереду. А зараз слід насолоджуватися молодістю, свободою, весною.

– Ходімо, – Артем встав з лавки. – Я тобі доведу, що кохаю. – А коли Карина покірно підвелася, зламав кілька гілочок черемшини і вручив дівчині.

Мовчки йшли вузенькими вуличками, де цегляні котеджі межували з убогими мазаними хатами із дерев’яними прихатками. Але вишні цвіли однаково пишно в усіх маленьких садочках. До синього квітневого ясного неба вже було додано трохи бузкової вечірньої барви. Було тихо, трохи ніяково і невимовно сумно.

Друзі лишили йому ключа від напівтемного прихатку під вишнею. Ключ легко увійшов до іржавої щілини, легко повернувся, і вона увійшла за ним до незнайомої кімнати. Низька стеля, стіл біля вікна, несподівано гарна старовинна книжкова поличка, дерев’яні гачки на стіні, на яких висять речі, бо шафи не було, два ліжка, одне з них демонстративно заслано свіжою постіллю. Такі дрібниці закарбувалися у пам’яті, а от те, що було потім не залишило нічого, окрім гіркоти і запаху отого скромного букету із черемшини.

А потім… потім… Ні, йому нічого не відмовила, і він усе зробив не зашвидко й не задовго. А коли після всього Карина взяла його руку і притулила до своєї щоки, він чомусь м’яко, проте рішуче вивільнив руку. Додому він її провів. І чмокнув. Поспішно відкланявся і залишив стояти під вишнею, яка хилила повні віти додолу.

Уночі здійнявся ураган. Шалений вітер налетів, закружив, завертів, ніби чужу наречену хотів вкрасти вишневий цвіт. Зривав фату із тендітного гілля. Зривав, ніби хотів розтоптати, залишити незахищеною. І йому таки вдалося. На ранок вишні тягнули свої крони до сонця, аби розправити віти уже в зеленому гіллі. А вітер подався по світах, огортати інші квіти. Як і Артем, котрий того ж вечора не прийшов на побачення, а в клубі не відходив від Катерини.

Плакала під весняним дощем обкрадена вишня. Плакала Карина, хололо дівоче серце, черствіла від образи душа.

…Вдихнула аромат черемшини. Аромат її першого кохання й розчарування. Стільки років пройшло, а Карині і досі неприємно те згадувати. Артем таки одружився з Катериною, а вона через п’ять років вийшла заміж за одного з його приятелів. Кохання не було, але була довіра та повага, було відчуття затишку і надійності. А любов прийшла. Тільки не шалена, а зовсім-зовсім інша. Та Карина ніколи не шкодувала про те, що так сталося, навіть перестала запитувати себе, а як би склалося життя, якби таки спробувала боротися за Артема.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩