Сім років тому моя мама обіцяла подарувати нам на весілля велику суму грошей, яку вона все життя збирала для мене, як для єдиної доньки. Але через місяць після весілля справа затихла, мама передумала. Мені було дуже незручно перед чоловіком і свекрами, адже вони подарували нам автомобіль. Мама вічно наобіцяє всього і багато, а як до справи доходить, миттю забуває все, що говорила

 

– Нічого дивного, я знала, що так і буде! – розпачливо розповідає тридцятитрирічна Лідія. – Все життя у нас так. Мама вічно наобіцяє всього і багато, а як до справи доходить, миттю забуває все, що говорила. Я, каже, вам не зобов’язана! Так я розумію, що не зобов’язана. Але навіщо тоді обіцяти?

– А що саме вона обіцяла?

– Ой, та багато чого! На весілля вона хотіла нам подарувати велику суму грошей, майже сім років тому. Досі чекаємо… А ніхто ж тоді її за язик не тягнув!

Сім років тому для нас, двадцятип’ятирічних, двісті тисяч гривень було би чималою сумою для старту. Але Зоя Степанівна, мати Лідії, проголосила, що збирала ці гроші для єдиної доньки. Єдина невдача – гроші лежали у мами на депозиті, і термін мав закінчитися через кілька місяців після весілля.

– Ну і щоб не втрачати відсотки, домовилися, що знімати достроково гроші не будемо! – розповідає Лідія. – Знімемо на два місяці пізніше. Ми із Павлом зраділи, розмріялись, навіть посперечалися. Він каже – давай хорошу машину купимо! А я – ні, треба з житлом вирішувати щось. Свекруха почула ці розмови, порадилася зі свекром, каже – машину ми вам свою віддамо, поки не купуйте. Ліда, мовляв, права, треба з квартирою щось вирішувати!

На тому і порішили. Свекор на весіллі урочисто вручив синові ключі від трирічної Тойоти, і молоді зайнялися підбором варіантів житла в кредит.

– Ми їздили, дивилися, вирішували, що краще взяти – новобудову чи вже обжиту квартиру, в якому районі, в якому банку краще брати кредит. Два місяці минуло, і мама … пішла і продовжила внесок ще на рік, уявляєш?

– А щось пояснила, чому вона так зробила?

– Ну … Сказала, що я ще не подорослішала, щоб квартиру собі купувати, у мене он вдома безлад, підлоги не миті і посуд в раковині. Павло мене, мовляв, все одно кине через пару місяців, таку горе-господиню, нема чого і затівати з цим кредитом. Кредит беруть серйозні люди, у яких всюди порядок! І в голові, і в шафі, і на кухні. Я, на жаль, до таких не належу.

– Нісенітниця якась…

– Звичайно, нісенітниця. Передумала, шкода стало грошей! Зганьбила мене, загалом, перед свекрами. Кажу, мамо, навіщо ти обіцяла щось тоді? А вона – а я тобі що, зобов’язана була подарунки дарувати, чи що? Квартири купувати? Ні, не зобов’язана! Я тебе виростила, вивчила, далі – сама … І з одного боку, начебто правильно говорить. Сподіватися треба тільки на себе, на інших людей нічого покладатися. Але як не сподіватися, коли вона безпосередньо обіцяла?

Квартиру на виплату Лідія з чоловіком взяли на рік пізніше. Тоді здавалося, у них все було добре, і далі буде тільки краще. На роботі у обох справи йшли чудово, керівництво щедро роздавав премії і бонуси. Кілька років жили дуже добре, навіть зважилися паралельно з кредитом народити дитину.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩