– Я не прийму невістку таку, – його матір була категоричною. На них задивлялися перехожі. Хтось – із захопленням. Дехто – з заздрістю. А хтось – із жалем. Шкодували, зазвичай, його. Він котив візок, до якого була прикута кохана

 


Вона сиділа прикута до візка. Вродлива. З розпущеним волоссям, в яке вплелися зрадливі ниточки ранньої сивини. У довгій білій сукні, окаймованій вишивкою. З букетом біло-рожевих троянд. А поруч – він. Високий, мужній, гарний. На них задивлялися перехожі. Хтось – із захопленням. Дехто – з заздрістю. А хтось – із жалем. Шкодували, зазвичай, його.

– Що ви знаєте, люди! – безмовно кричала Ангеліна, ловлячи співчутливі погляди.

Дем’ян не звертав уваги на перехожих. Він неквапом котив візок зі своєю Долею міськими вулицями.

Ангеліна щойно стала його дружиною. Розписалися тихо, без гостей. Свідками були Ангелінина подруга Аня і Дем’яновий товариш Славко. Ні його, ні її батьки не прийшли привітати. Лише Ангелінина бабуся молилася за них у невеличкій церкві, нещодавно зведеній неподалік будинку. Вона приготувала кімнату для внучки та її обранця. Тут вони житимуть. Вони їй потрібні. А більше, здається, нікому…

… – Думаєш, Дем’ян кохає тебе? Ти потрібна йому така? – запитувала її матір. – У благородство вирішив побавитися, а потім буде бігати до чужих, дівчат і молодиць. А то й зовсім втече до здорової жінки.

– Якби Ангеліна мала глузд, то відмовилася б виходити за тебе заміж, – дорікала його матір. – Вона думає, що за наш рахунок лікуватися буде? І ще… якби це ти був винен в аварії… Той, хто її вчинив, відвернувся від Ангеліни цього ж дня. А ти її підібрав…

…Весілля Артема й Ангеліни мало бути через день. Перед цим хлопець запропонував нареченій поїхати в сусіднє місто – там мав справи. Не хотіла. Передчуття якесь мала. Та й зробити дещо треба було. Артем наполягав…

Він любив швидкість. Навіть на вкритими ямами дорогах газував. Хвалився, що навчився їх віртуозно оминати. Цього дня у них влетіло зустрічне авто. Артем відбувся кількома синяками і вивихом руки. В Ангеліни все було кепсько.

Коли вона непритомна потрапила до лікарні, Артем вирішив їхню долю.


– Весілля не буде! – сказав тоном, в якому не було ні жалю, ні співчуття.

– Це ж ти в усьому винен! – зірвалася на крик Ангелінина матір.

– Не я, а дороги розбиті винні. Ями оминав.

Артемові батьки справу «зам’яли».

Він жодного разу не провідав Ангеліну. А навіщо? Наречена – вже колишня.

…Дівчина довго пробула в лікарні.

Ангеліна гарно в’язала. У лікарні, щоб відганяти сумні думки, взялася за плетиво. В’язала мініатюрні дитячі капчики. З голубими та рожевими зав’язочками.

– Для кого вони? – запитували сусідки в палаті.

– Для ангелів.

Жінки переглянулися. Мовляв, не все гаразд із головою в дівчини. Таке пережила…

Аня працювала в сиротинці. Майже щодня навідувала подругу. Ангеліна віддавала їй капчики – для маленьких хлопчиків і дівчаток, від яких відмовилися рідні.

– Колись твоя праця винагородиться, – сказала Ангеліні нова сусідка по палаті Уляна.

– Яка то праця?! Так, щоб менше думати.

Уляні було під сімдесят. Але трималася чіпко. Ногу пошкодила, коли з драбини впала.

– Гарно в тебе виходить. Ще й своїм дітям зв’яжеш такі. І ноги до тебе повернуться.

В Ангеліни заблистіли сльози.

– Не плач, знаю, що кажу. Уляна ще нікому не збрехала. Колись згадаєш мене.

– А ви часом не?..

Уляна засміялася…

…Вдома Ангеліні було ще гірше, як у лікарні. Цілі дні сама. Батьки на роботі. Бабуся приходила, коли матері не було. Не любила Катерина невістки за гострий язик та заздрощі. А внучка зовсім інша. Тому й хилилася до Ангеліни. Та й Люба, невістка, до свекрухи холодно ставилася. Не хоче Катерина своїм добром ділитися. Спадщину від старшого брата із-за кордону отримала. І нікому нічого не дала.

Частенько до Ангеліни забігала Аня.

– Могли б погуляти, – сказала, – але годі візку раду дати, хоча й третій поверх. А ліфт знову не працює.

…Дем’ян перед великими святами привозив гостинці найменшим і найстаршим: до сиротинця і в будинок престарілих. Його невеличка, проте успішна фірма, займалася благодійністю. Аня якраз вийшла за ворота, коли Дем’ян виїжджав із сиротинця.

– Ганно Павлівно, можу вас підвезти, якщо бажаєте.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩