У 35 років я залишилася сама і без роботи. А потім знайшла місце у дитячому будинку. Тоді я й подумати не могла, що моє життя перевернеться

 


Мені зателефонувала Лєнка – давня подруга.

– Іро, привіт. Як справи? Слухай, у нас тут класне місце намалювалось. – заступник завідувачки в Дитячому будинку. Підеш?

– Хм, в Будинок малятка … навіть не знаю. – засумнівалася я. Я завжди все до серця близько приймала, а тут діти … Ох тяжко це для мене, але пропозиція виявилася привабливою.

– Так, ладно не ламайся, зарплата навіть вище, ніж була у тебе. Чого ти? Сиди собі в теплі в шкіряному кріслі і допомагай завідувачці.

– Добре, завтра прийду.

На наступний день мене охопив великий сумнів. Мені було ніяково. Мені здавалося, що сьогодні моє життя перевернеться.

– Маячня! Накрутила себе по не хочу. Заспокойся, Іро. – говорила я сама собі. – Наче перший раз в перший клас. Що так хвилюєшся? – тривав внутрішній діалог.

У будівлі було шумно, навколо бігали діти. Я йшла по коридору, не могла знайти кабінет завідувачки.

– Дівчинко, підкажи, де у вас тут завідувач? Або дорослі де?


– Там. – показала тонким пальчиком дівчинка на двері.

Очі дівчинки були як дві зірочки. Я трохи залипнула на них. Мовчки стояла дивилася, потім прокинулася. – Спасибі дитинко. – посміхнулася я дівчинці і підморгнула. Розмова з завідувачкою була довгою і нудною. Вона запитала у мене все, що тільки можна. З ким живу, що їм, куди ходжу, які хобі, який спосіб життя і т.д. Ні, я розумію, що робота з дітьми, але це вже перебір. Хоча зізнатися чесно, такий ретельний підхід десь в глибині душі мене радує. Добре, коли так серйозно ставляться до підбору персоналу в дитячий заклад.

– О, Оленко, а ти що тут стирчиш? Марш в групу! – гримнула на дівчинку завідувачка.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩