— Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? – не говорила, шипіла матір, –  Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!

 

— Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? – не говорила, шипіла матір, –  Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!

 *Через 15 років мати просила пробачення у тієї, з якою колись навмисне розлучила сина… 

Сергій у їхньому селі з юності мав славу неабиякого розбишаки. Красень-жартівник крутив дівкам голови на всі боки. Що вже їх у нього було – до кольору й до вибору! Змирилася з цим навіть мати. Мовляв, ну водить їх додому, хай водить. Окрім нього, у неї ще два сини було: спокійні, гарні діти, от тільки середущий міг матусі клопоту наробити. Але й шкодувала його матір найдужче, і за сина готова була будь кому відповісти. Всіх дівок знала, на всіх очі закривала. Крім однієї. Пише Волинська Газета

Любив її тихо

Вони вперше перетнулися, коли Сергій відслужив. Гулянку тоді закатав на весь сільський клуб. Дівчата мліли. Кожна краля старалася поперед його ясні очі потрапити. Липнули – як мухи на мед. Однак того вечора йому чомусь було не до них. Пройдене навчило: на першому місці – міцна чоловіча дружба, тоді вже – всілякі там ніжності. Та й у голові вже аж гуділо від вжитого за той час, відколи додому приїхав. І поки всі дівки «шпацирували» туди-сюди, щоби зачепив хоч поглядом, він із нудьги взявся в теніс грати (в іншому кутку клубу стояв тенісний стіл).

«А можна я?» – почув збоку. Довгокоса Юлька вправно взялася за ракетку і з першої подачі продемонструвала, що то тільки сільські дівки у тенісі – ні бум-бум. Сама ж вона приїздила сюди зрідка, до родичів, зустрічалася із Сергієвим однолітком уже років зо два й до всіх інших була абсолютно байдужою. Принципово.

«О, привіт! А де твій ненаглядний?» – блимнув зеленими бісиками у відповідь Сергій.

«Служить! Грай!..» – на чималих каблуках й у короткій спідничині Юля його таки «взула». Потому естафету перехопив хтось із хлопців. А вона розчинилася у натовпі, наче й не було.

«Грай! Грай! Грай!..» – Сергієві думки крутилися тільки довкола цього слова. Він довго шукав її у клубі, десь помічав, потім знову губив серед людей. Зрештою і сам зник.

Уже небо сіріло, коли Юля таки дісталася до хати. Літом – ночі на диво короткі. Йшли додому гуртом: всі парами, вона – одна, але як завжди – в центрі уваги. Гримнула хвірткою і вже взялася за клямку, як помітила, що на лавці під виноградом хтось сидить.

«Не оригінально!» – хмикнула, впізнавши в сірому силуеті Сергія.

«Ну, привіт ще раз. Поговоримо, мала?».

Отак усе й почалося. Мало хто знав про їхні справжні стосунки. Друзі щось помічали, десь бачили їх разом. Але хто повірить, що в них може бути щось спільне? Юлька – така вся «гонорова», «правильна». І він –  гультяй, який ніякими й ніколи не гребував. А їй, кажуть, писав листи. А вона йому – вірші. А їй – він був на диво вірним. А вона його – любила, як нікого. А з нею – він був справжнім. А вона – бачила в ньому більше.

Сергій змінився, вдавався у крайнощі, коли Юля була далеко. Не чув землі під ногами, коли та приїздила в село. А довго не їхала, мчав до неї сам: за кілометрів 70, автобусом із пересадками, щоб побачитися хоч на півгодини. Десь роздобув її фото, поставив на тумбочці біля ліжка. Сергієвій матері те не подобалось. І може, то була звичайна жіноча ревність, але одного разу, коли надто розійшлася, випалила синові: «Всядься вже. Взяв собі в голову. Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!».

«Як скажеш! Але ти не приймеш, а я – не забуду!» – віджартувався тоді Сергій.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩