Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи… Щось треба робити

 

Колись Тамара Василівна народила сина від чоловіка своєї найкращої подруги, однокласниці Станіслави. Від красеня Миколи. Все життя її совість не знала спокою. Діти виросли, і Тамарин син покохав дочку Стасі і Миколи… 

Стася була гарнішою від Тамари, вчилася краще, гарно співала й танцювала. Тома – та тихіша, сором’язлива. Її називали сірим мишеням, тихонею, але дівчатам це не заважало дружити.

Звісно, перший красень школи Микола, на два класи за них старший, обрав Станіславу.

Звісно, Тамара тихо кохала Миколу нерозділеним і приреченим коханням.

Вже коли відома була дата весілля Стасі й Миколи, Тамара наважилася.

Потім, коли згадувала-прокручувала кадр за кадром ту подію-мрію, кращої за яку не знала решту життя, не могла й повірити, що підійшла до Миколи, коли той повертався додому з посиденьок з хлопцями біля сільського клубу… Та щось її підштовхнуло, план достиг у ній, як яблуко на сонці…

– О, Томко, привіт! Що ти тут в темряві робиш?.. – здивувався Микола, побачивши дівчину, що виринула з-під бузкового куща біля паркану його дому. Голос – мужній, веселий, з тими іскринками, від яких мліли всі дівчата села. А Тома – найбільше.

– Тебе чекаю… – Тома притулилася, обвила шию хлопця руками. Відчула легкий хмільний аромат біля його вуст: чоловіче спілкування на суху зазвичай не відбувається. – Не відштовхуй мене… Послухай… Ти ще вільний… Я знаю, що не мій, але потім… Вже не можна буде… Станеш вірним чоловіком, гарним батьком… Я люблю Стасю, вона багато для мене значить… Та тебе люблю більше… Ти – все моє життя… Я не винна, що в мені народилося це почуття до тебе… Я прошу лише єдиний раз зробити мене щасливою, лище єдиний раз… – шепотіла-вкривала дотиками своїх розпалених бажанням губ його шию, обличчя, плечі…

Шепіт дівчини, пристрасть і відданість, що поєдналися в її словах, захват, нестримність, з якими вона його цілувала – такого він навіть від коханої Стасі не знав – все це викликало в ньому нестримне взаємне бажання… Бажання дати цій дівчині те, що вона просить, пізнати її…

Бузковий кущ зітхнув і сховав їх у своїх пахощах, обійняв буйним цвітом, поніс кудись на грішних солодких крилах…

На весілля Тамара не пішла, якраз прихворіла її бабуся в сусідньому селі і дівчина поїхала на кілька днів навідати стареньку. Пояснила подрузі, що не може не підтримати бабусю, бо батьки дуже зайняті роботою.

Станіслава трохи образилася, але поставилася з розумінням, попросила іншу однокласницю стати дружкою.

Весілля відгуляли, почала молода родина своє власне життя, а Тамара дізналася, що чекає дитинку. Хмільна бузкова ніч подарувала їй те, про що навіть не мріяла…

Тома мовчала як риба, ні ласкаві материні вмовляння, ні батькові погрози – нічого не подіяло. Замість навчатися, поїхала в сусіднє село до бабусі, доглянула стареньку, через три роки вони з маленьким Назарчиком успадкували бабусину хату, стали її господарями.

Тамара, навчена бабусею, шила-ремонтувала одяг всім односельцям, приїздили до неї люди з навколишніх сіл і навіть з райцентру. Була гарною майстринею, не бідували вони з Назарчиком. Та й батьки допомагали, онука любили, а з доньчиною таємницею довелося змиритися.

Сама ж до рідних в своє село намагалася їздити якомога рідше, малого давала бабусі й дідусеві без охоти, казала, щоб краще до них самі частіше приїжджали.

На щастя, Назарчик вийшов схожим на маму, а риси того, кого продовжувала кохати Тамара, знаходила в синові тільки вона. А очі Назара були того дивного бузкового кольору, який подарували хлопчикові та ніч і кущ розквітлого бузку…

Та все ж Назар, хоч і не часто, бував у дідуся й бабусі в селі.

І зустрів там дівчину з дивним ім’ям, Віолу. І покохав юним серцем. Він її, а вона – його.

А батьками Віолки були тітка Станіслава й дядько Микола, яких Назар не близько, але знав, бо жили на сусідній з його дідусем і бабусею вулиці.

Коли син розповів Тамарі про своє щастя, вона ледве не зомліла. А як перша хвиля розгубленості спала – почала думати, що ж робити. Зрозуміла, що сама не впорається.

Поїхала до матері на вихідні, Назара не пустила, попросила дома лишитися, за хазяйством доглянути.

Хлопець нехотя, але погодився, не звик перечити мамі. Бо вона в нього – найкраща… Шкода тільки, що сама все життя. Назарові зараз 17, і він давно не питає в матері про тата. Бо відповідь мамина з роками не міняється: народила тебе від бузкового цвіту…

Поїхала Тамара до батьків у село, пішла подругу Стасю навіди. А у дворі вийшло тихенько Миколі сам на сам сказати, що дуже на одинці треба переговорити.

– Я приїду, – відповів той.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩