— Доброго дня! – привіталась незнайомка, – Я не знаю навіть, як сказати… Але вашому сину… Ну хлопчику від якого ви відмовились потрібна допомога. Мене звільнять коли дізнаються, що я роблю зараз. Але дитина… Зараз головне врятувати її. Він закордоном, потрібен один з батьків біологічних. Тільки так його можна врятувати

 

— Доброго дня! – привіталась незнайомка, – Я не знаю навіть, як сказати… Але вашому сину… Ну хлопчику від якого ви відмовились потрібна допомога. Мене звільнять коли дізнаються, що я роблю зараз. Але дитина… Зараз головне врятувати її. Він закордоном, потрібен один з батьків біологічних. Тільки так його можна врятувати.

Голос незнайомки зривався, мабуть плакала, або хвилювалась.

— Напевне цей дзвінок для когось дуже важливий. – мовив спантеличений Петро, – В нашій родині ніхто від дитини не відмовлявся. Схоже ви помилились номером.

— Розумію, у вас можуть бути свої причини так говорити, але ж дитина… Просто зробіть це заради нього. Він живе в родині, в нього прекрасні люблячі батьки. Вас більше ніхто ніколи не потурбує. Просто, врятуйте його.

Петро геть нічого не розумів. Жінка явно помилилась номером, але оця її настирливісьть починала трохи дратувати.

— Дамочко ви зателефонували до Гнатенків. Ми ні від кого не відмовлялись. – стиснувши трубку не сказав – гаркнув.

Незнайомка трохи помовчала. А потім скоромовкою протараторила, що в неї в руках заява від нього і його дружини датована п’ятнадцятим жовтня дві тисячі восьмого року.

Петро ухопився за стіну і поволі сповз на лаву. По щоках побігли два ручаї сліз.

— Син? У мене є син?

Ніби в тумані записав контакти незнайомки і поглянув на зачинені двері кімнати. Там обійнявши новонароджену донечку спала дружина. Як же вона могла? Думки роїлись випереджаючи одна одну. Хотілось волати на ввесь світ, але ноги не слухались. Сил підвестись не було.

Тоді, дванадцять років тому у їхній родині багато чого сталось.

Петро сирота. Виріс без батька і матері у тітки, тільки молодший брат і був у нього. Петро завше опікувався братом. Ще змалку водив його за руку в садок, потім захищав у школі. Але чим дорослішими ставали хлопці, тим більшою була між ними різниця. Петро навдивовижу добрий і спокійний, хазяйновитий і далекоглядний. А менший Славко – вітер. Де що поцупити, кудись залізти. Дільничий ледь не щодня був у їхньому дворі.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩