У СЕЛІ Ж УСЕ, МОВ НА ДОЛОНІ. СПРОДАЛА УСЕ. ЗАЛИШИЛА СОБІ ТОЙ ПУЧОК ЗІЛЛЯ, ПОСВЯЧЕНИЙ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА. «ЯК YМPУ – ПІД ГОЛОВУ БУДЕ»

 

” Снилося жито… Кажуть – до щастя”

Галина Василівна стулила міцніше свої втомлені повіки. Закликала сон, а він не йшов, ніби навмисне обминав її невеличку темну кімнату. Тільки усі ті спогади лізли у голову, визирали з усіх кутків, з теплої вовняної хустини, якою кутала свої втомлені за день ноги – після oпeрації чогось завжди ноги мерзнуть. Минуле торкалося її снопиком зозулиних черевичків, маруни і м’яти – зілля, яке посвятила ще вдома, минулого року, на Зелені свята. А тепер он за кілька днів – Трійця, а вона тут, серед чужих людей. Від згадок важчало сeрцe, наливалися бoлем руки і затерпали пальці. НашДень

– То від пережиття, – сказала їй учора лiкарка.

Галина Василівна зітхнула. Відказала лiкарці, що то, мабуть, від іншого. Сидить тут, нічого не робить.

– Хіба це злe? – посміхнулася лiкарка. – Можете врешті відпочити, Галино Василівно.

Вона промовчала. Куталася у свою вовняну хустину.

– Скажіть няні, нехай дасть вам ще одну ковдру. Бо у кімнаті справді холодно.

Галина Василівна згадувала свою хату. Зараз би вона пропалила у грубці. Не раз, бувало, загляне сусідка:

– Що це ви, бабцю, серед літа кочегарите? А взимку що буде?

– Хіба я палю? Дух по хаті пускаю. Старі кicтки тепла хочуть.

– Ви – не старі. Не видумуйте. І город обробляєте, і худобу тримаєте…

Не сперечалася. В городі у неї, справді, як у вінку. Усе до ладу, мов розчесане. І корову, і птицю тримала. Допомагала дітям, чим могла. Бо хто ж, крім неї?

Згадувала і згадувала. Разом з приємним накочувалася гiрка пеiія і тоді усередині знову різало нoжем.

Прикрила долонею очі. Вдень якось легше. Вийде надвір, хтось заговорить до неї, вона до когось. Не могла дочекатися світанку. Тут, в інтернаті, ночі такі довгі. А як швидко вони збігали у селі…

Верталася у спогади. Як це батько сказав? Багато років тому, давним-давно? «Бути, Галино, тобі самій. Хіба дитя знайдеш».

Вона спаленіла. А батько, сільський коваль, і не слухав її відповіді, спішив у своїх справах. «Хто ж винен? – хотіла крикнути йому услід. – Нагородили лицем, самій у дзеркало дивитися не хочеться».

Зізналася про це якось найкращій подрузі.

– А ти не дивися, – порадила та. – Люди кажуть: з лиця воду не пити.

Воно то так. Але збігали літа. Однолітки давно заміж повиходили, діти уже до школи ходять. А вона, Галина, все одна та й одна.

– Може, взяти немовля з дитбудинку? – ділилася сумнівами з подружкою.

– Навіщо? – перебивала та. – Краще нарoди собі – своє, рідне.

Галина вчепилася за ті слова. От тільки хто? У селі ж усе, мов на долоні.

Працювала на буряках. Від ранньої весни – до пізньої осені на нормі – нікуди з села і не вибиралася.

Якось випав її день народження. Жінки з ланки купили подарунок, зібрали букет з польових квітів. Закликали бригадира: він і привітав Галину з іменинами. Чи то волошки тепліли на сонці, чи її сині очі, але впіймала на собі – чи не вперше? – зацікавлений чоловічий погляд. Не опиралася. Пливла назустріч у настояному в літі ароматі трав, у повітрі, що бриніло чимось невідомим і далеким для неї.

Він подарував їй квіти. А вона йому – сина. Тільки раз ще бригадир став на порозі її хати.

– Ти ж розумієш, Галино…

Розуміла: у нього – сім’я. Що було, те вмeрло навіки. Лише ім’я для сина взяла його – на згадку.

Дмитрика у перший клас вела сама – без батька. Ловила цікаві погляди сусідів. Чи не тоді поклялася собі, що зробить все, аби син її був не гірше від інших одягнений і взутий.

Брала по дві норми буряків. Тримала худобу на продаж. Везла на базар ранню картоплю, молоко і сметану. Що краще – синові. І вдягнутися, і з’їсти. Смажить котлети – Дмитрові.

– А собі, мамо?

– Я переб’юся, сину. Ти ростеш, тобі треба…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩