Дівчині запропонували вибрати дитину на усиновлення. Її відповідь вразила завідуючу дитбудинку

 

Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.

— Так, малюк. Ти щось загубив?

— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.

— У нас для тебе гарні новини! Як раз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і найдобріша, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.

— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!!!

…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витяг фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був впевнений, що це його мама. В темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала в нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артемчику, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і найдобріша, а ще вона любить кішок.

Завідуюча роздумувала. Справа в тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок у минулому році з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і втратила тут фотографію. З тих пір ця дівчина приклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на всиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був істотний недолік: вона була незаміжня.

— Що ж, — сказала Ангеліна Іванівна, — якщо вона твоя мама, це в корені міняє справу…

Увійшовши до себе в кабінет, завідуюча сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? — До кабінету зазирнула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходьте, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючою пухку папку з документами.

— Ось, — сказала вона, — Я нарешті зібрала всі.

— Добре, Аліночка. Мені треба поставити вам декілька запитань. Так належить, розумієте… Ви розумієте, яка відповідальність зараз лежить на вас? Адже дитина — це на все життя.

— Я усвідомлюю, — тут же видихнула Аліна. — Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже комусь потрібна, але ми не разом.

— Добре, — погодилася завідуюча. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, до якої ви приведете, — сказала Аліна, впевнено, подивившись в очі завідуючої.

Ангеліна Іванівна була дуже здивована.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩