РОЗКЛАДАЛА СТАРЕНЬКА СВОЇ ПОТЕРТІ КАРТИ УСІМ ПО ЧЕРЗІ. ОСТАННІЙ – ВАРІ. ДОВГО ДИВИЛАСЬ, МОРЩИЛА ЧОЛО, ХИТАЛА ГОЛОВОЮ. – ГАРНЕ Й ДОВГЕ ЖИТТЯ ТОБІ ДОЛЯ ДАРУЄ. І ЧОЛОВІКА МАТИМЕШ ДОБРОГО. ОТ ЛИШЕ ВІД ДІТЕЙ СЛЬОЗИ ПАДАЮТЬ. ОХ, І ГІРКІ СЛЬОЗИ! ТРЬОХ СИНІВ МАТИМЕШ, А ВІК ДОЖИВАТИМЕШ САМА, ЯК ПАЛЕЦЬ. ТА ТИ НЕ ЖУРИСЬ! ЖИВИ ЛИШ ПО СОВІСТІ, ЩОБ ПЕРЕД ЛЮДЬМИ НЕ СОРОМНО БУЛО. А ГОСПОДЬ УСІХ РОЗСУДИТЬ НА ТІМ СВІТІ

 

Лагідний осінній вечір накинув на плечі стомленій землі легкий серпанок сутінків. Ще трохи жеврів край неба, але незабаром сонце заховалось за обрій, позбиравши в долоні розгублене проміння.

Пахло димом, прижухлим листям та осінніми квітами. У високих травах край дороги заплутались павутинки бабиного літа, густо вкриті дорожнім пилом. Сади тонули в щедротах достиглого плоду, заворожували медовим ароматом, час від часу зронюючи додолу то соковиту грушу, то налите вщерть солодким нектаром червонобоке яблуко. Тішила осінь теплими погожими днями та розкошами урожаю…

Стара Варвара стомлено сіла на лавку під хатою. Коло ніг примостився здоровенний гладкий кіт, її улюбленець Мурзик. Він заплющив очі від задоволення і голосно муркотів, розважаючи господиню. Жінка задумливо дивилась у сусідський двір, де галасувала невгамовна дітвора, і сумно зітхала. А тоді глибоко вдихнула солодкі осінні пахощі й тихо заспівала: «Ніч така місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай…».

За матеріалами – “Є”.

Спогади знову перенесли її у далеку юність, коли пісні лунали попід вікнами її оселі, дратуючи батьків. Умів її коханий Іванко залицятися! Вийде Варя зранку з хати, а на порозі квіти лежать, ще з росою. Навіть ненька дивувалась такому хвацькому парубку. А вже увечері як заспіває, викликаючи на побачення, то все село чуло, що до Варі прийшов кавалер. Працював він у колгоспі трактористом. Такий трудівник, яких пошукати! І вдачу мав веселу – жодне свято не минало без його баяна та душевних чи жартівливих пісень. На обжинках вони й зустрілись уперше очима. А восени вже й весілля відгуляли. Щоправда, мати трохи сварила дівчину, бо не закінчила та кулінарне училище, але Варвара твердо вирішила залишатися у селі. Тож забрала документи із училища і влаштувалась у колгоспну їдальню кухаркою. Її цінували як вправного майстра своєї справи, працівники нахвалювали приготовані смаколики, і жодне весілля у селі не обходилось без її уміння.

Пригадує, як іще студенткою жила з двома дівчатами на квартирі у однієї бабусі. Та неабияк зналася на травах, уміла лiкувати і воpожити на картах. Щоправда, робила це дуже обережно, бо в ті часи таке вміння не схвалювалось. Якось вони з дівчатами й умовили бабцю повоpожити й розповісти про майбутнє кожної. Розкладала старенька свої потерті карти усім по черзі. Останній – Варі. Довго дивилась, морщила чоло, хитала головою.

– Гарне й довге життя тобі доля дарує. І чоловіка матимеш доброго. От лише від дітей сльози падають. Ох, і гіркі сльози! Трьох синів матимеш, а вік доживатимеш сама, як палець. Та ти не журись! Живи лиш по совісті, щоб перед людьми не соромно було. А Господь усіх розсудить на тім світі.

– Ой, бабусю! Такого наговорили, що аж страшно! То, мабуть, карта не так лягла, – засміялась Варвара.

– Може, й не так…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩