Після того, як не стало батька, квартира, машина, дача і всі його заощадження дісталися мені. Мама ошелешила мене тим, що вона приїхала не заради підтримки, а заради спадщини. Можливо, я б і поділилася, якби на мені не в такому тоні це все сказали. Сиджу і думаю – мама сама зробила свій вибір, коли йшла від батька, то ж тепер я їй і її дітям нічого не винна

 

Моє дитинство ділиться на два періоди. У першому я – єдина дочка щасливого сімейства. Тато нас з мамою дуже любив. Мама не знала ні в чому відмови, її завдання було простим – бути красивою і щасливою. А я? Я тоді не розуміла глибини свого щастя. Не дарма кажуть, що все пізнається в порівнянні.

А порівнювати мені довелося, коли ми з мамою з світлої і просторої трикімнатної квартири переїхали до дядька Петра в гуртожиток в сусіднє місто. Спочатку мені було просто складно все зрозуміти. Чому я чужого дядька маю називати тато Петро? Чому ми не живемо у себе вдома зі справжнім татом?

А потім настав і другий – гірший період мого дитинства. На той час я вже знала, що дядько Петро, це перше і єдине кохання мами. Це на тата вона могла образитися по дрібниці, а новому чоловікові прощала все, навіть дармоїдство. Вічне безгрошів’я, постійні непорозуміння мами з її новим чоловіком, увійшли в моє життя. День аліментів був святом – тоді мені перепадало щось «смачненьке». Як я розумію, не тільки мені.

Мій вітчим теж завжди з нетерпінням чекав цього дня. І хоч аліменти від тата він називав подачками від «колишнього» чоловіка, але без сорому користувався цими «подачками». Мама, яка колись і слухати тата не хотіла про братика мені, в новому шлюбі змінила рішення, і народила не тільки братика, але і сестричку. Для цих дітей я стала нянькою в прямому розумінні слова.

Я постійна мріяла втекти від них куди-небудь, але подалі. Була там просто нянькою і додатком до грошових надходжень від батька і бабусі. До них я і переїхала, як тільки змогла сама приймати рішення. Там зітхнула, закінчила випускний клас і пішла навчатися далі.

Не встигла трохи відігрітися в теплі батьківської любові і бабусі (його мами), як по черзі втратила обох. Спочатку ми провели бабусю в останню путь. Свою трикімнатну квартиру вона заповіла мені. Я по суті, одна спадкоємиця у них в сім’ї. Але через пів року не стало тата.

І хоча мені було вже 20 років, мені потрібна була підтримка. Я була вдячна мамі, що вона приїхала провести батька в останню путь. Відійшла в сторону образа. За те, що вона колись пішла від тата, я не ображалася, я була ображена на неї за те, що була зайвою в її житті з новим чоловіком. Та й останні роки вона не дуже цікавилася моїм життям. Не привітала ні з закінченням школи, ні з вступом в університет.

Після розмови з нею, я остаточно зрозуміла – тепер я повна сирота в цьому світі. Хоча яка розмова? Поговорити нам не вийшло, мама ошелешила мене тим, що вона приїхала не заради підтримки, а заради спадщини. Адже і за татом все успадковувала я. Це не тільки квартира, це машина, дача. Були ще деякі заощадження батька.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩