– АЛЛО, У ВАШОЇ ДОЧКИ, РІДНИЙ БРАТ В ДUТЯЧ0МУ БУДUНКУ. ЗАБUРАТU БУДЕТЕ?

 

Телефонний дзвінок застав мене на роботі.

– Катя, ви знаєте, що у вашої дочки є брат в дитячому будинку? Йому 1, 5. Забирати будете?

Якщо чесно, ця новина повністю вибила мене з колії. Адже на той момент я була матір’ю – одиначкою. Я розлучилася з чоловіком, на руках – дочка 4 роки, поруч чоловік, відносини з яким вперлися в свого роду глухий кут.

Для легкого флірту вони явно затягнулися, а серйозних відносин з дітьми та іншими зобов’язаннями він не хотів. Все начебто добре, але якось не насправді.

Я поклала трубку, вийшла в коридор і заревіла. Це була моя мрія – одного разу усиновити або удочерити рідного брата або сестричку (Ангеліна теж усиновлена).

Я чула такі історії не раз. І я давно вже була готова прийняти ще одного малюка в сім’ю – бажання з’явилося коли доньці було два роки, і згодом тільки зміцніло.

Це рішення було дуже важким – ризикнути відносинами і стабільністю заради незнайомої мені поки дитини і залишитися, можливо, однією з двома дітьми? Або відмовитися від мрії?

Але прийнято воно було, якщо чесно, майже миттєво. ЇЇ брат моїм материнським організмом автоматично був сприйнятий як син, який – за безглуздим непорозуміння.

Більш простим воно від цього, на жаль, не стало. Я, як могла, пояснила своєму чоловікові, що планую стати мамою. Намагалася бути максимально щирою, розповіла, як йдуть справи в моєму світі і всередині моєї голови.

Але суті це не змінило, я поставила Вову перед фактом. Він сказав, що спробує це прийняти, але нічого не обіцяє. Що ж, для мене цього було достатньо. Я зібрала за тиждень потрібні для усиновлення папери і вирушила знайомитися з малюком.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩