Марина одразу все зрозуміла, а­дже зміни, які відбулися з Галиною, були більше ніж очевидними. Довго випитувала всі подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала Галині пошукати «того бевзя» і відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини

 

Галина незчулася, як настала ніч. Краєвиди за вікном вже давно перетворилися на суцільний морок, крізь який вряди-годи проривалися скупі вогники ліхтарів чи вікон чужих осель. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, притулившись щокою до прохолодної шибки, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. А історія неодмінно має бути.

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озива­ється. Але ж тоді почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків, вишуковувати, випитувати… Навіть якщо скаже, що його не стало, виникне той самий ряд логічних запитань, на які не зможе відповісти.

За матеріалами – Гліф.

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що це сталося випадково під час відпустки на курорті з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві… Що це було її перше справжнє, може, найпотаємніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насоло­джувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, її батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшим соромом для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька?.. Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…

Провінційне наївне дівчисько! Може, й так. Та все ж таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про щось зайве навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університет­ських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ті діти із заплаканими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно не витерпіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте животик. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло.

Сумно усміхнулася темряві. Марина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою чеснотою», бо ж сама, одного разу відірвавшись від батьків, загуляла в столиці, як казала, «на повну потужність». Галина вже давно загубила лік кавалерам своєї колежанки. Лише мовчки дивувалася їй: як може з такою легковажністю змінювати чоловіків? Як їй не соромно від самої себе?..

І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої чесноти». Марина одразу все зрозуміла, а­дже зміни, які відбулися з Галиною, були більше ніж очевидними. Довго випитувала всі подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала Галині пошукати «того бевзя» і відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини. Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе у ній. Здалося, що от-от розрида­ється від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями, на яких сиділи хлопці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись обрати якомога зручніше положення, але заснути так і не змогла. Було затісно – і їй, і думкам. Ніяк не могла вигадати історію для батьків, а час до зустрічі з ними невблаганно скорочувався. Про це нагадував стукіт коліс, ніби цокіт годинника.

Залишався хіба що запасний варіант. Але це так неприємно. Запитають, чому вона досі не подала до суду, не сказала їм, почнуть розпитувати, де це і о якій порі могла вештатися порядна дівчина, щоб ось так вийшло. Мама впаде, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину…

Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного зі солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

– Прошу, – чемно відступив перед Галиною.

Лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:

– Кого чекаєш?

– Кажуть, що дівчинку.

– Це добре. Не відправлять на воювати.

Вона змовчала. Але йти до свого купе теж не квапилася. Відчувала потребу у розмові з цим незнайомцем. Це могло відволікти її – бодай на деякий час – від власних проблем.

– Чоловік хоч не на війні?

– Ні.

– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк, затягнувся й викинув недокурок у вікно. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

– А ви давно на війні?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩