У хаті плакала старенька матu над дочкою, чuталась молuтва, rоріла свічка, в зажурі сuділu людu. І враз зашепотілu: прuйшов, прuйшов попрощатuсь. Матu підвела rолову

 

У хаті плакала старенька мати над дочкою, читалась молитва, горіла свічка, в зажурі сиділи люди. І враз зашепотіли: прийшов, прийшов попрощатись. Мати підвела голову

Спочатку це була просто дружба. Йшли в школу разом і зі школи поверталися, бо жили на одній вулиці. З роками дорослішали і, самі того не помічаючи, шукали очима одне одного. Затримувався він, вона чекала його на шкільному подвір’ї, не було її — чекав він. Знали про їх закоханість не тільки учні, а й учителі, батьки.

Тамара була гарненькою дівчинкою і вчилась на п’ятірки, а Саша був худеньким, низенького росту, світловолосим юнаком. “Скоріше б закінчувала школу та поїхала вчитись кудись, то, може, відчепився б від неї той миршавенький” — сказала Тамарина мама. Вона дійсно його просто недолюблювала. Чіплялася до дочки: кого це вона знайшла, заміж за нього вона її не віддасть, хіба що коли її не стане вийде.

Не раз Тамара пояснювала, який цей “миршавенький” добрий, чуйний і вона нікого в житті не покохає, як його. А мама сміялась, це вона зараз нікого кращого не бачить, а як піде вчитись, то з-поміж студентів вибере іншого, достойнішого. Мама бачила свого зятя гарного, багатого, високого, з машиною, з престижною роботою. А що цей Саша, хіба водієм у колгоспі буде, то це і все.

Закінчили діти школу. Випускний. Не могли натішитись батьки Саші, дивлячись на свого сина і його подругу: ну як молоді. Кремове плаття так личило до чорнявого волосся Тамари, а чорний костюм пасував світловолосому Саші. Коли вручали атестат Тамарі, Саша подарував 17 червоних гвоздик: вона їх так любила. От тільки мати Тамари була незадоволена. “Бач як крутиться біля дочки, але я постараюся, щоб ти не був моїм зятем”, — сказала сама собі мати Ольга.

Тамара пішла в інститут, склавши тільки один екзамен на “5”, а от Саша не вступив. Пішов в армію, у морфлот. Тамара плакала, обіцяла чекати. Пливли листи і по воді, і летіли. А скільки він їх написав! І в кожному — зізнання в коханні. Вона їх перечитувала, тулила до серця, під подушку клала фотографії моряка, щоб приснився.

Не вгамовувалась Ольга. Що ж робити, як розлучити їх? Домовилась із листоношею (своєю товаришкою) і листи припинились. Як тільки Тамара приїжджала до мами, зразу ж запитувала, чи не було листа. Та знизувала плечима, мовляв, забув її. А потім ще і вигадала, що він знайшов іншу там, де служив, і залишиться, бо скоро стане батьком. Не хотіла вірити, але ж листів немає, значить — правда. Плакала…

Як він міг розтоптати їх любов, зpадити? Подружки вмовили піти на танці. З часом познайомилась із Гришком. Почали зустрічатись. Гриша був старшим, уже працював, мав квартиру. Після другого курсу вони одружились. А чи любила його? Ні. В серці ще жевріла іскра першого почуття, не змогла охолонути, навіть після зpади.

Йдучи селом вдвох із чоловіком, як грім з ясного неба, перед ними постав Сашко: підтягнутий, змужнілий за три роки, а як йому личила форма! Тамара аж зупинилась, затремтіло всередині, затріпотіло серце, здалося, от-от вилетить. Ось вона, любов! Гриша, побачивши зніяковілу дружину, розгнівався, запитав, що з нею, чому цей моряк так дивився на неї, хто він… Тамара не хотіла розказувати про минуле, про моряка-зpадника, але Гриша примусив. Саме з тієї пори і почались чвари в їх сімейному житті. Вона більше і не бачилася з Сашею, хоч дуже хотіла поговорити з ним, розпитати про його сім’ю. А Гриша — великий ревнивець — за будь-яке спізнення додому зчиняв бучу, мовляв, що була з моряком, домовившись із ним, щоб він приїжджав у місто. Ніколи не відпускав її в село одну.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩